— Слухай мене! — звернувся до крихітного чоловічка містер Вонка, — відведи пана й пані Ґлупів у помадковий цех і допоможи їм знайти їхнього сина Авґустуса. Він щойно вилетів у трубу. [117]
Умпа-лумпа зиркнув на пані Ґлуп і вибухнув дзвінким реготом.
— Ой, та вгамуйся вже! — звелів містер Вон-ка. — Досить! Заспокійся! Для пані Ґлуп це анітрохи не смішно!
— Анітрохи не смішно! — підтвердила пані Ґлуп.
— Швиденько йди в цех помадок, — сказав умпа-лумпі містер Вонка, — а як прийдеш, візьми довгу палицю й добряче нею потицяй у великій шоколадомішалці. Думаю, він там. Але шукай добре! І не барися! Якщо він довго побуде в шоколадомішалці, то може перетекти в казан для помадок, а то вже буде катастрофа. Помадка стане неїстівна!
Пані Ґлуп люто верескнула.
— Жартую, — захихотів у борідку містер Вонка. — Я не хотів. Вибачте. Я дуже перепрошую. До побачення, пані Ґлуп! І ви, пане Ґлуп! До зустрічі! До зустрічі! Побачимося згодом... [118]
Пан і пані Ґлуп поспішили за своїм крихітним супровідником, а п'ятеро умпа-лумпів на другому березі річки раптом почали підстрибувати, танцювати й шалено гатити в манюсінькі барабанчики.
— Дідуню! — вигукнув Чарлі. — Послухайте їх, дідуню! Що вони роблять?
— Цсс! — зашепотів дідунь Джо. — Вони, здається, співають нам пісню!
— Авґустус Ґлуп! — співали умпа-лумпи. —
Авґустус Ґлуп! Авґустус Ґлуп! Скупий тюфтелька-товстопуп! І день, і ніч свинюка ця жере і хлебче без кінця.
Як довго буде це тривати? Вже годі! Треба припиняти, бо це вгодоване нещастя не принесе нікому щастя. [119]
Тому, у випадках подібних,
малих паскудників негідних
ми часом трішки підправляєм,
або й цілком переробляєм.
Це ж міг би бути з нього м'ячик,
чи іграшковий кінь, чи квачик,
або, скажімо, лялька гарна.
Та з цим хлопчиськом — справа марна,
бо він — мерзенний, а тому
знайшли ми кращий шлях йому.
"Пора! — гукнули ми в юрбу, —
щоб вилетів він у трубу!
Б'ють барабани. Дзвонить дзвін,
і вже невдовзі має він
у тім цеху, де зник, до речі,
побачити кумедні речі.
Лиш не журіться, дітки, знов,
Авґустус Ґлуп — живий-здоров,
хоч, звісно, змиримося з тим,
що певні зміни будуть з ним, [120]
бо прогресує організм, як попаде в той механізм...
Поволі шестерні кружляють, зубці скрегочуть і щипають, ножі — січуть, а ми туди вкидаєм ягоди й меди, ще й дрібку спецій, після чого кип'ятимо хлопчину того з хвилинку, доки вся гидота назавжди щезне з його рота.
І ось — готово! Час настав! Але й чудовий хлопчик став! Недавно всі ним гордували, кляли, цурались і плювали, і раптом йолоп цей поганий став нам солодкий і жаданий! Бо хто ж, у кого все в порядку, не любить ягідну помадку!..[121]
— Я ж казав, що вони люблять співи! — вигукнув містер Вонка. — Правда, вони чудоі? Правда, чарівні? Але не вірте жодному їхньому слову. Це все вигадки й нісенітниці!
— Дідуню, правда ж, умпа-лумпи жартують? — запитав Чарлі.
— Авжеж, правда, — відповів дідунь Джо. — Просто жартують. Принаймні, я сподіваюся, що жартують. А ти як думаєш?
Розділ 18. По шоколадній річці
— Рушаймо далі! — гукнув містер Вонка. — Швиденько! Усі за мною в наступний цех! І не переживайте за Авґустуса Ґлупа. Він вийде сухим з води. Так завжди буває. Продовжимо нашу подорож по річці! А ось і човен! Дивіться!
Над теплою шоколадною рікою здіймався густий серпанок, і з цього серпанку раптом виплив дивовижний рожевий човен. Це був великий весловий човен з високим носом і високою кормою (як у стародавніх вікінгів), і був він такий сяючий, іскристий і сліпучо-рожевий, ніби його виготовили з яскравого рожевого скла. З обох облавків стриміло багато весел і, коли човен наблизився, то всі, хто стояв на березі, побачили, що за веслами сидять безліч умпа-лумпів — може, з десяток за кожним веслом. •
— Це моя особиста яхта! — повідомив містер Вонка, сяючи від задоволення. — Я її видовбав з величезної карамельки! Яка ж вона чудова! Подивіться, як розтинає хвилі!
Сліпучо-рожевий карамельний човен м'яко пристав до берега. Сотня умпа-лумпів сперлася на весла й розглядала гостей. Зненацька всі вони вибухли пронизливим реготом.
— Що такого смішного? — здивувалася Віо-лета Бореґард.
— Та не звертайте на них уваги! — вигукну": містер Вонка. — Вони завжди сміються! їх смИ шить усе на світі. Стрибайте в човен! Хутенької!
Щойно всі безпечно розмістилися в човні! як умпа-лумпи відштовхнули його від берег" й налягли на весла. [124]
— Гей, там! Майк Тіві! — крикнув містер Вонка. — Не лижи човна язиком! Він стане липкий!
— Татку, — заявила Верука Солт, — я хочу такого човна! Купи мені точнісінько такого самого великого рожевого карамельного човна, як у містера Вонки! І ще я хочу багато умпа-лумпів, щоб вони мені веслували, і хочу шоколадну річку і ще хочу... хочу...
— Вона хоче добрячих ляпанців нижче спини, — прошепотів на вухо Чарлі дідунь Джо.
Старенький сидів на кормі, а малий Чарлі Бакет поруч з ним. Чарлі міцно тримав дідуня за стару кістляву руку. Він аж кипіт; від хвилювання. Усе побачене було таке чудернацьке — шоколадна річка, водоспад, велетенські смоктальні труби, цукрові галявини, умпа-лумпи, дивовижний рожевий човен і, насамперед, сам містер Віллі Вонка!
Хлопець і подумати не міг, що попереду на [125]
них можуть чекати ще якісь чудасії. Куди вони пливуть? Що мають побачити? І що буде в наступному цеху?
— Правда, дивовижно? — усміхнувся до Чар-лі дідунь Джо.
Чарлі кивнув головою і всміхнувся старому у відповідь.
Раптом містер Вонка, що сидів навпроти Чарлі, понишпорив на дні човна, знайшов великого кухля, занурив у річку й зачерпнув шоколаду.
— Випий, — простяг він кухля Чарлі, — тобі піде на користь. Щоб не померти з голоду.
Потім містер Вонка наповнив ще одного кухля й подав дідуневі Джо.
— Ви теж, — сказав він, — бо щось ви дуже схожі на скелета. Що таке? Останнім часом удома нічого було їсти?
— Та так, ненадто, — знітився дідунь Джо. Чарлі приклав кухля до вуст і, коли густий [126] теплий шоколад потік у порожній живіт, усе його тіло аж затремтіло від задоволення, наповнюючись неймовірним щастям.
— Ну що, добре? — запитав містер Вонка.
— Ой, як чудово! — простогнав Чарлі.
— Смачнішого шоколаду не куштував ніколи! — заплямкав дідунь Джо.