— "Ми"? — здивувалася дівчинка. — Ви збираєтеся летіти зі мною?
— Авжеж, — відповів чоловічок. — Мені вже набридло бути шахраєм. На люди вийти я боюсь: якщо мої піддані побачать, що я не чарівник, а ошуканець, то добром це для мене не скінчиться. А знаєте, як нудно все життя сидіти за замкненими дверима! Ні, краще повернутися разом із вами до Канзасу й знову стати циркачем.
— Я тільки рада буду, якщо ми полетимо разом, — сказала Дороті.
— Дякую, — відповів він. — Ну, а тепер, коли не заперечуєте, почнемо виготовляти повітряну кулю.
Дороті, ясна річ, не заперечувала — взяла голку та нитку й почала зшивати смуги шовку, що їх Оз викроював ножицями: до смуги світло-зеленої пришивала темно-зелену, а до тої — смарагдову, бо Оз хотів, щоб куля тішила око різними відтінками його улюбленого кольору. Три дні вони кроїли й шили, а на четвертий цю роботу завершили: перед ними лежала шовкова торба, понад двадцять футів завдовжки.
Оз вивернув торбу, обмазав її з внутрішнього боку рідким клеєм — щоб не пропускала повітря — й оголосив, що повітряна куля готова.
— Лишається тільки припасувати гондолу, — додав він і звелів зеленобородому солдатові принести великого плетеного кошика, в якому тримали призначену для прання білизну. Цей кошик Оз міцно прив'язав шворками до торби.
Коли і це було зроблено, правитель Смарагдового Міста наказав оголосити підданим свій намір: він, мовляв, збирається відвідати свого брата, могутнього чарівника, що живе на хмарах.
Чутка блискавично облетіла місто, і всі жителі його, від малого до старого, зійшлися подивитись на велике чудо.
Шовкову торбу винесли на площу перед палацом, і Бляшаний Лісоруб, який заздалегідь наготував велику купу дров, розпалив вогнище. Оз став коло вогню, тримаючи торбу так, щоб її наповнило гаряче повітря. Шовкова куля поволі надулася й піднялась над землею. Коли вона потягла за собою плетену гондолу, Оз заліз у неї й гучно оголосив своїм підданим:
— Я вирушаю в гості до брата. Поки мене тут не буде, вами правитиме Страшило. Наказую всім: коріться йому, як корились мені!
Повітряна куля тим часом напнула якірну линву, мов струну. Гаряче повітря в ній було набагато легше від того повітря, що назовні, й тягло кулю вгору.
— Мерщій, Дороті! — гукнув чародій. — Залазь, поки куля не шугонула під хмари!
— Зараз, от тільки впіймаю Тото, — відповіла дівчинка.
Песик саме ганявся по площі за кицькою. Наздогнавши його і схопивши на руки, Дороті побігла до повітряної кулі.
Вона вже підбігла до гондоли, Оз уже простягав до неї руки, щоб допомогти перелізти через борт, коли раптом — трісь! — якірна линва не витримала, розірвалася — і куля зринула вгору!
— Куди ж ви, спустіться! — загукала Дороті. — Не кидайте мене!
— Я не можу спуститися, ясочко! — гукнув у відповідь Оз. — До побачення!
— До побачення! — загорлали жителі Смарагдового Міста, спостерігаючи, як повітряна куля з їхнім повелителем у кошику стрімко лине до хмар.
Ніхто не знає, що сталося потім з Озом, великим і грізним чарівником. Можливо, він щасливо добувся до Омахи й живе там і досі. Так чи так, жителі Смарагдового Міста згадують його з любов'ю й часто кажуть одне одному:
— Оз був нашим благодійником. За свого владарювання він збудував для нас це прекрасне Смарагдове Місто, а відлетівши, залишив по собі гідного наступника — мудрого Страшила.
НА ПІВДЕНЬ!
Втративши надію повернутися до Канзасу, Дороті довго й гірко ридала. Та згодом, заспокоївшись і добре все обміркувавши, дівчинка навіть зраділа, що все вийшло саме так, і тепер їй шкода було тільки одного — що довелося розстатися з Озом. її друзі теж шкодували з цього приводу.
Бляшаний Лісоруб підійшов до неї і сказав:
— Я був би невдячною істотою, якби не сумував за людиною, яка дала мені таке прекрасне серце. Тож я трохи поплачу, а ви, будь ласка, утирайте мені сльози, щоб я не заіржавів.
Дороті, ясна річ, погодилася, принесла рушника, і поки Бляшаний Лісоруб плакав, вона ловила й витирала кожну сльозинку. Виплакавшись, Лісоруб красненько подякував дівчинці й про всяк випадок ретельно змастив собі всі суглоби олією із своєї коштовної маслянки.
Страшило став тепер правителем Смарагдового Міста, і дарма що він не був чарівником, піддані пишалися ним.
— Хіба ж є. ще десь у світі місто, яким правило б солом'яне опудало! — казали вони.
А втім, їхнє уявлення про світ було, звичайно, вельми обмежене.
На другий день по тому, як Оз відлетів на повітряній кулі, четверо мандрівників зібралися в тронній залі, щоб обговорити, хто що робитиме далі. Страшило сидів на великому троні, а його друзі шанобливо стояли перед ним.
— Загалом, скажу вам, справи наші зовсім непогані — почав новий правитель. — Цей палац — наш і Смарагдове Місто — теж наше, й ми можемо робити, що нам заманеться. Зважаючи на те, що зовсім недавно я стирчав на жердині посеред кукурудзяного поля, а тепер сиджу на троні и керую прекрасним містом, слід визнати, що доля поставилася до мене дуже прихильно.
— До мене теж, — підхопив Бляшаний Лісоруб. — Я цілком задоволений своїм новим серцем. А зрештою нічого іншого мені й не треба було.
— Та й мені нема на що нарікати: я тепер не поступаюся сміливістю перед іншими звірами, а може, навіть сміливіший за них усіх, — скромно зауважив Лев.
— Якби ще й Дороті погодилася оселитися в Смарагдовому Місті, — повів далі Страшило, — нам для повного щастя нічого більше не бракувало б.
— Але я не хочу оселятися тут! — скрикнула Дороті. _ я хочу повернутися до Канзасу, до тітоньки Ем і дядечка Генрі!
— То як же це зробити? — запитав Бляшаний Лісоруб.
Страшило вирішив випробувати свій новий мозок і почав напружено думати — аж голки й шпильки повитикалися з голови. Нарешті він сказав:
— А чому б не викликати крилатих мавп і не звеліти, щоб вони перенесли вас через пустелю?
— Ой як же це досі не спало мені на думку! — зраділа Дороті. — Прекрасна ідея! Зараз я принесу золотий шолом!
Повернувшись з ним до тронної зали, вона проказала закляття, і крізь відчинене вікно до них умить влетіла вся зграя крилатих мавп.
— Ви викликали нас удруге, — сказав мавпячий Король, уклонившись дівчинці. — Чого ви бажаєте?