– Краще вернутись і знайти стежку, – підказав Голодний Тигр.
– Я дивуюся з тебе, – сказала Дороті, суворо дивлячись на Скляного Кота.
– Я сам із себе дивуюсь, – відказав Кіт. – Але кругом лісу дорога до річки дуже довга, і я думав, що ми виграємо час, коли підемо навпростець.
– Ти ні в чому не винен, – озвався Чарівник, – і я гадаю, що вертатись не треба: я можу прокласти тут стежку.
Відкривши свій чорний саквояжик, він пошпортався в талісманах і знайшов невелику сокирку, зроблену з якогось металу, так відполірованого, що він ясно блищав навіть у темному лісі. Чарівник поклав сокирку на землю і владно проказав:
Сокирко, хащі прорубай!
Рубай, рубай, часу не гай!
Рубай – і швидше проклади
На схід нам стежку, до води!
Враз сокирка почала рухатись і заблискала своїм широким лезом направо й наліво, прорубуючи шлях крізь плеткі лози та кущі й знищуючи плутанину так швидко, що Лев і Тигр, які несли на спинах Дороті, Чарівника й клітку з Мавпочками, змогли йти лісом досить шпарко. Хащі неначе танули перед ними, а сокирка рубала так жваво, що видно було тільки, як мелькає лезо. І враз зарості скінчилися.
Тоді сокирка, виконавши наказ, упала на землю й знерухоміла.
Чарівник підняв її, старанно обтер шовковою хусточкою й сховав до чорного саквояжика. Потім вони рушили далі й невдовзі вийшли до річки.
– Дайте розглядітись, – сказав Скляний Кіт, позирнувши вгору й вниз по річці. – Здається, ми вийшли нижче острова Чарів, отже, треба йти проти течії, поки натрапимо на нього.
І вони рушили понад річкою проти течії, без перешкод, рівненьким берегом. Та ось річка поширшала й круто звернула вбік так, що за тим поворотом все сховалося від очей.
Вони шпарко йшли далі й уже були недалеко від повороту, коли раптом почули чийсь голос:
– Побережіться!
Мандрівці враз зупинились, і Чарівник спитав:
– Чого поберегтися?
– Ви мало не наступили на мій діамантовий палац, – відповів голос, і перед ними з'явилась Качка в пишно-барвистому пір'ї. – Люди й звірі такі незграбні, – провадила Качка дратливо, – і чого це ви приперлись на цей берег?
Що ви тут робите?
– Ми прийшли рятувати своїх друзів, які застрягли на острові Чарів, що є на цій річці, – пояснила Дороті.
– Я їх знаю, – сказала Качка. – Я плавала, щоб побачити їх, і вони справді застрягли там. Але ви можете вертатись додому, бо їх уже ніяка сила не врятує.
– Це великий Чарівник з Озу, – пояснила Дороті показавши на низенького чоловічка.
– Ну, а я Самотня Качка, – відказала птаха, гордо проходжаючись перед ними, щоб покрасуватися своїм пір'ям. – Я велика лісова Чаклунка, це може вам сказати кожен звір, але навіть я не маю сили розвіяти жахливі чари того острова.
– То ти самотня тому, що ти Чаклунка? – спитала Дороті.
– Ні, я самотня тому, що не маю ні родини, ні друзів.
Але я люблю самотність, тому, будь ласка, не набивайтеся зі своєю дружбою. Ідіть собі, та глядіть не наступіть на мій діамантовий палац.
– А де він? – спитала дівчинка.
– За оцим кущем.
Дороті сплигнула з Левової спини й забігла за кущ поглянути на діамантовий палац Самотньої Качки, хоча барвиста птаха обурено закрякала. І справді за кущем дівчинка побачила блискучий купол, складений із діамантів найчистішої води, акуратно посклеюваних, із отвором збоку, якраз таким, щоб пройти Качці.
– Де ж ти набрала стільки діамантів? – зачудовано спитала Дороті.
– Я знаю одне місце в горах, де їх насипано, мов гальки на березі, – відповіла Самотня Качка, – і наносила їх сюди в дзьобі по одному, тоді вкинула в річку, щоб вода їх як слід відполірувала. Потім я збудувала цей палац, і я певна, що це єдиний діамантовий палац у всьому світі.
– Ну, принаймні єдиний відомий мені, – відказала дівчинка, – та коли ти живеш у ньому сама, то я не знаю, чим він кращий за дерев'яний, чи цегляний, чи з простого каміння.
– А мені байдуже, розумієш ти чи ні, – сказала Самотня Качка. – Але я, щоб трохи просвітити тебе, поясню, що будь-яка домівка має бути прекрасна для тих, хто живе в ній, і зовсім не обов'язково, щоб вона подобалась чужим людям. Діамантовий палац – моя домівка, і вона мені подобається. Тому я крякати хотіла на те, подобається вона тобі чи ні.
– Так мені ж палац подобається! – вигукнула Дороті. – Знадвору він дуже гарний, але… – І урвала мову, бо Самотня Качка ввійшла маленькими дверима до свого палацу, навіть не попрощавшись. Дороті вернулася до своїх друзів, і вони рушили далі.
– Як ви гадаєте, Чарівнику, Качка правду сказала, що ніякі чари не врятують Тротту й Капітана Біла? – стурбовано спитала дівчинка.
– Ні, я думаю, що Самотня Качка помилялася, – поважно відповів Чарівник, – але можливо, що ці чари буде важче побороти, ніж я гадав. Я, звичайно, зроблю все, що можу, та ніхто не здатен зробити більше, ніж він може.
Це не зовсім розвіяло Доротине занепокоєння, але вона більше нічого не сказала, а скоро за коліном річки вони вже побачили острів Чарів.
– Он вони! – схвильовано вигукнула Дороті.
– Так, я бачу їх, – відказав Чарівник, кивнувши головою. – Вони сидять на двох великих мухоморах.
– Дивно, – зауважив Скляний Кіт. – Коли я покинув їх тут, ніяких мухоморів не було.
– Яка гарна квітка! – в захваті вигукнула Дороті, коли її погляд упав на Зачаровану Рослину.
– Не до квітки тепер, – озвався Чарівник. – Головне – вирятувати наших друзів.
Вони саме дійшли до місця навпроти острова Чарів, і Тротта та Капітан Біл, побачивши, що їхні друзі прибули, почали гукати, щоб вони швидше визволяли їх.
– Як ви там? – спитав Чарівник, приклавши руки дудочкою до рота, щоб вони там краще почули.
– Потрапили в халепу! – гукнув у відповідь Капітан Біл. – Заякорились тут і не можемо зрушити з місця, поки ви не знайдете способу обрубати швартові!
– Що він хоче цим сказати? – спитала Дороті.
– Ми не можемо ноги від землі відірвати! – на весь голос закричала Тротта.
– А чому? – спитала Дороті.
– Бо на них коріння виросло, – пояснила Тротта.
Розмовляти на такій відстані було важко, і Чарівник попросив Скляного Кота.
– Піди на острів і скажи нашим друзям, хай потерплять.
Ми прийшли визволити їх, але, може, пощастить не зразу, бо чари острова для мене нові, тож доведеться пробувати і сяк і так. Але я по змозі поспішатиму, так і скажи.