– Ми хотіли позичити з десяток мавп і використати їх у день народження Озми, – пояснив Чарівник. – Ми думали зробити їх маленькими, навчити всіляких штук, а потім помістити в святковий торт.
– Ну, для цього треба домогтися згоди Ренго, Сірого Мавпія, – сказав Король Лісу. – Він старший над усіма племенами мавп.
– Боюся, що вже запізно, – з жалем мовила Дороті. – Задум був розкішний, але ми самі попали в халепу, і мені зовсім не подобається бути Ягнятком.
– Ти дуже гарненька й пухнаста, – зауважив Лев-Боягуз.
– Ну то й що, – відказала Дороті. – Я ніколи не була дуже горда собою, але волію лишатись такою, як народилась, і ні за що в світі цієї подоби не поміняла б.
* * *
Скляний Кіт, хоча й мав деякі неприємні звички і манери, все ж розумів, що Тротта й Капітан Біл – його друзі, і тому був щиро стурбований тим, що загнав їх у таку скруту, привівши до острова Зачарованої Квітки. Рубінове серце Скляного Кота було холодне й тверде, і все ж це було таки серце, а мати хоч би яке серце означає зважати на інших. Але химерне прозоре створіння не хотіло, щоб Тротта й Капітан Біл знали, що йому шкода їх, а тому рухалось дуже повільно, поки перейшло річку по дну й зникло з їхніх очей між лісовими деревами. А потім Кіт рушив просто до Смарагдового міста й біг так швидко, що здавалося, наче то кришталева стріла летить по долинах і рівнинах.
Будучи скляним, Кіт не знав утоми і, не маючи причин затримуватись у дорозі, добіг до Озминого палацу напрочуд швидко.
– Де Чарівник? – спитав він у Рожевого Кошеняти, що скрутилось клубочком на сонечку на першій приступці палацових сходів.
– Не турбуй мене, – ліниво відказало Рожеве Кошеня, чиє ім'я було Еврика.
– Мені треба негайно знайти Чарівника! – сказав Скляний Кіт.
– Ну то знайди його, – відказала Еврика і знов заснула.
Скляний Кіт метнувся сходами вгору й наткнувся на Тото, чорного песика Дороті.
– Де Чарівник? – спитав він.
– Подався в подорож із Дороті, – відповів Тото.
– Коли вони вирушили й куди? – допитувався Кіт.
– Учора, і я чув, що вони зібрались до великого лісу в краю Жвакунів.
– Ой лишенько, – забідкався Кіт. – Як далеко!
– Так вони ж поїхали верхи на Голодному Тигрі й Леві-Боягузі, – пояснив Тото, – і Чарівник узяв із собою свій чорний саквояжик із чарівним знаряддям.
Скляний Кіт добре знав великий Ліс Гугу, бо не раз проходив через цей ліс у своїх мандрах по країні Оз.
Тому він подумав, що Ліс Гугу ближче до острова Зачарованої Квітки, ніж Смарагдове місто, і коли він спроможеться розшукати Чарівника, то зможе повести його через край Лісняків туди, де ув'язнені Тротта й Капітан Біл. То була дика й безлюдна місцевість, але Скляний Кіт знав усі стежки.
Отже, часу буде змарновано небагато.
Не затримуючись, щоб розпитати далі, Кіт вибіг з палацу й зі Смарагдового міста і помчав прямісінько до Лісу Гугу. І знов скляний звірок летів через країну світляною стрілою, і ви здивувались би, коли б дізнались, як швидко він добіг до Лісу Гугу.
На деревах не було мавп-дозорних, щоб підняти тривогу при появі чужинця, й це була така незвичайна річ, що Скляний Кіт здивувався. Увійшовши в ліс, він невдовзі спіткав Вовка, який спершу сахнувся його перелякано.
Потім, роздивившися, що це тільки Скляний Кіт, Вовк зупинився, і Кіт побачив, що він увесь тремтить, ніби з великого страху.
– Що сталося? – спитав Кіт.
– Серед нас з'явився жахливий Чаклун! – вигукнув Вовк. – Він Міняє подобу всіх звірів – за одну мить – і робить їх своїми рабами.
Скляний Кіт усміхнувся й пояснив:
– Та це ж тільки Чарівник з Озу. Може, він трохи пожартував над вами, лісовим народом, але наш Чарівник нізащо в світі не скривдить звіра.
– Я не про того Чарівника кажу, – відповів Вовк. – А якщо ваш Чарівник з Озу – це той кумедний чоловічок, що приїхав на галявину верхи на великому Тигрі, то жахливий Чаклун обернув і його.
– Обернув Чарівника? Та не може бути! – заявив Кіт.
– Ба ні, може. Я власними очима бачив його оберненого на Лиса, а Дівчинка, що була з ним, обернена в кучеряве Ягнятко.
Тоді Скляний Кіт справді здивувався.
– А коли це сталося? – спитав він.
– Оце недавнечко на великій галявині. Там зібралися всі звірі, але розбіглись геть, коли Чаклун почав свої витівки, і я дякую долі, що втік у своїй природній подобі. Але я ще боюся й шукаю, де б заховатись.
З цими словами Вовк побіг далі, а Скляний Кіт, що знав, де та велика галявина, подався туди. Одначе тепер він ішов повільніше, зате його рожевий мозок крутився й перекочувався дуже швидко, бо він думав про дивовижні новини, почуті від Вовка.
Коли Скляний Кіт вийшов на галявину, він побачив там якогось Лиса, і Ягнятка, і Кролика, і Хлопчика-Жвакуна, і гладку Ліснячку, що всі ходили по галявині сюди й туди, наче знічев'я: то вони шукали чорний саквояж із чаклунським знаряддям.
Кіт якусь хвильку стежив за ними, потім вийшов на відкрите місце. І зразу Ягнятко кинулось до нього, вигукуючи:
– Ой, Чарівнику, тут Скляний Кіт!
– Де, Дороті? – спитав Лис.
– А ось!
Хлопчик, Жінка й іКролик теж підбігли вслід за Ягнятком та Лисом, обступили Скляного Кота і всі разом, майже хором спитали:
– Ти не бачив чорного саквояжа?
– Багато разів, – відповів Кіт, – але не останніми днями.
– Він пропав, – пояснив Лис, – і треба його розшукати.
– Ви Чарівник? – спитав Кіт.
– Так.
– А хто інші?
– Я – Дороті, – сказало Ягнятко.
– А я – Лев-Боягуз, – сказав малий Жвакун.
– А я – Голодний Тигр, – сказав Кролик.
– А я Гугу, Король Лісу, – сказала гладка Жінка.
Скляний Кіт сів на свій хвіст і засміявся.
– Оце чудасія! – вигукнув він. – Хто ж то втнув із вами такий жарт?
– Це ніякий не жарт, – відказав Чарівник. – Це була жорстока й лиха штука, і Чаклун, що зробив її, має голову лева, тулуб мавпи, крила орла й золотий ґудз на кінці хвоста.
Скляний Кіт знову засміявся.
– Цей Чаклун, певне, ще кумедніший, ніж ви. А де ж він тепер?
– Десь у лісі, – відповів Лев-Боягуз. – Він видерся на отой високий клен, бо може лазити по деревах, як мавпа, й літати, як орел, а потім зник у лісі.
– А був з ним іще один Чаклун, такий самий, як він, його приятель, – додала Дороті, – але вони, мабуть, посварились, бо перший, лихіший, обернув свого приятеля на Гуску.