– Сподіваюся, що вони не прийдуть знов на водопій – хоч би доти, поки ми тут, – сказала дівчинка, – бо я ж не скляна, та й Капітан Біл теж, і ці злі звірі можуть загризти нас.
Капітан Біл саме вирубував довгі тички, на одному кінці з розвилкою, а на другому загострені. Вони мали скріплювати колоди плоту. Він уже витесав кілька й докінчував ще одну, коли Скляний Кіт закричав:
– Гляньте! Он до нас іде калід!
Тротта перелякано схопилася й задивилась на страхітливу звірюку, наче заворожена її лютими очима, бо калід теж дивився на дівчинку, і погляд його був аж ніяк не дружній.
Та Капітан Біл гукнув до неї: "Забреди в річку по коліна, Тротто, і стій там!" – і вона зразу послухалась. А моряк пошкутильгав уперед із тичкою в одній руці й сокирою в другій і опинився між дівчинкою й звіром. Той стрибнув на нього, грізно загарчавши.
Капітан Біл здебільшого рухався повільно, але вмів, коли треба, бути й швидким. Коли звір стрибнув на нього, він виставив уперед свою дерев'яну ногу, й гостряк її вдарив каліда межи очі. Звір покотився по землі. Перше ніж він схопився, моряк прохромив його гостро затесаною тичкою, а потім обухом забив її в землю, скільки вдалося. Таким чином він припнув на місці величезну звірюку, і вона вже не була небезпечна, бо ніяк не могла зірватися з кілка.
Капітан Біл знав, що він не може вбити каліда, бо в країні Оз неможливо вбити жодної живої істоти, тому він трохи відступив і став дивитись, як звір корчиться, гарчить та риє землю гострими пазурами, а тоді, пересвідчившися, що він не може зірватися, сказав Тротті, щоб вийшла на берег і просушила на сонці черевички та панчішки.
– Ви певні, що він не зірветься? – спитала дівчинка.
– Певнісінький, – відказав Капітан Біл, і Тротта вийшла на берег, скинула черевички й панчішки і поклала їх на колоду просохнути, а моряк знов заходився коло плота.
Кал ід довго борсався, поки зрозумів, що не зірветься, й затих. А тоді промовив хрипким голосом-гарчанням:
– Ти, мабуть, маєш себе за дуже розумного, шо пришпилив мене отак. Та коли мої друзі, інші каліди, прийдуть сюди, вони розірвуть тебе за це на шматки.
– Може, й так, – холодно відказав Капітан Біл, цюкаючи по колоді, – а може, й ні. Коли твої друзі прийдуть сюди?
– Не знаю, – признався Кал ід. – Та коли прийдуть, ти від них не втечеш.
– Якщо вони загаяться, я доти закінчу пліт, – сказав Капітан Біл.
– А нащо тобі цей пліт? – спитав звір.
– Ми попливемо на отой острівець по Зачаровану Квітку.
Величезний звірище якусь хвильку витріщався на нього здивовано, а потім зареготав. Регіт був схожий радше на рев і звучав жорстоко й глузливо, але то був саме регіт.
– Добре! – каже Кал ід. – Добре! Дуже добре! Я радий, що ви попливете по Зачаровану Квітку. Але що ви з нею робитимете?
– Візьмемо з собою на подарунок для Озми в її день народження.
Калід знову засміявся, тоді споважнів.
– Коли ви допливете до берега на своєму плоті, перше ніж мої брати зможуть спіймати вас, – сказав він, – ви будете в безпеці від нас. Ми вміємо плавати, як риба, і дівчисько не врятувалося б від мене, забрівши у воду, але на острів каліди не попливуть.
– Чому? – спитала Тротта.
Звір мовчав.
– Скажи нам чому! – наполягав Капітан Біл.
– Бо це острів Зачарованої Квітки, – пояснив Калід, – а ми не любимо чарів. Якби в тебе не чарівна нога замість живої, ти б не повалив мене так легко й не прохромив оцим кілком.
– Я був на острові Чарів, – озвався Скляний Кіт, – бачив Зачаровану Квітку й гадаю, що вона надто гарна, аби лишати її в такому безлюдному місці, де тільки шастають звірі й ніхто більше не бачить її. Тому ми й хочемо забрати її до Смарагдового міста.
– Мені байдуже, – пробурчав звір. – Ми, каліди, були б навіть раді, якби цієї квітки не було в нашому лісі. Бо яке з неї пуття?
– Хіба ви не любите гарних речей? – спитала Тротта.
– Ні.
– Все ж таки вам слід би замилуватися моїм рожевим мозком, – виголосив Скляний Кіт. – Він дуже гарний, а коли працює, то видно як.
Звір тільки загарчав у відповідь, а Капітан Біл, що вже нарубав скільки треба колод потрібної довжини, почав котити їх до води й скріплювати в пліт.
ПРИЛИПЛИ
ень уже хилився до вечора, коли він докінчив плота.
– Не дуже великий, – сказав старий моряк, – але я важу небагато, а ти, Тротто, ще вдвічі менше, а Скляного Котюню можна не рахувати.
– Але він надійний? – спитала дівчинка.
– Так, його стане на те, щоб донести нас до острова й назад, а більше нам і не треба.
По цих словах Капітан Біл зіпхнув плота у воду і, коли він загойдався на хвильках, зійшов на нього й простяг руку Тротті, й та швидко стрибнула за ним. Скляний Кіт опинився на плоту останнім.
Моряк вирубав довгу жердину, вистругав весло і з його допомогою досить легко вів пліт через річку. Що ближче вони підпливали до острова, то краще бачили Зачаровану Квітку і швидко пересвідчилися, що Скляний Кіт не перехвалив її анітрохи. Кольори квіток, що часто змінювали одна одну, були напрочуд яскраві й гарні, а форма їх різноманітна й цікава. Вони взагалі не схожі були на звичайні квіти.
Тротта й Капітан Біл так пильно вдивлялися в золотий вазон із Зачарованою Квіткою, що ледве помічали самий острів, поки пліт не ткнувся в його піщаний берег. Аж тоді Тротта вигукнула:
– Що за диво, Капітане Біле – тут не росте ні билинки, крім Зачарованої Квітки!
Тоді й моряк глянув на острів і побачив, що там є тільки гола земля, без камінця, без листочка й без травинки.
Тротта, якій не терпілося роздивитися Квітку краще, сплигнула з плота на берег і побігла до золотого вазона.
Там вона сповнена подиву зупинилась перед ним. Капітан Біл підійшов не кваплячись і теж постояв часинку в безмовному захваті:
– Озмі сподобається, – зауважив Скляний Кіт і сів на землю, спостерігаючи переміну барв на квітках. – Я певен, що такого гарного подарунка на день народження вона не одержить ні від кого.
– Як ви гадаєте, Капітане, вона дуже важка? І чи ми довеземо її додому, не зламавши? – стурбовано спитала Тротта.
– Та я піднімав куди більші речі! – відповів моряк. – Але спробуймо, скільки вона важить.
Він хотів був ступнути вперед, але не зміг відірвати від землі живої ноги. Дерев'яна була цілком вільна, а живої – не зрушити.