— Тут, я якраз сподівався, що ви мені допоможете.
Чоловік зітхнув і його плечі опустились.
— У вас є хоч якийсь досвід роботи з комп'ютером?
Артур запитав себечи варто згадувати Едді, борткомп'ютер Золотого Серця, який виконував будь-які завдання за секунду, чи Глибоку Думку, чи… але він вирішив, що краще не варто.
— Ні, — відповів він.
— Схоже день буде веселий, — сказав продавець, але тихенько і до себе.
Артур придбав Еппл. Через кілька днів він також придбав кілька астрономічних програм, розрахував рух зірок, намалював кілька грубих діаграм зоряного неба, такого яким він бачив його зі своєї печери вночі. Тижнями працюючи над своєю справою, він бадьоро прийшов до висновку, до якого, він знав напевне, що має прийти — весь проект був повним безглуздям.
Грубі малюнки зірок, які він видобув з пам'яті були нікчемними. Артур навіть не знав як давно все це було, окрім не зовсім точного здогаду Форда Префекта, що вони потрапили на "кілька мільйонів років" назад у минуле. В нього взагалі ніяких даних не було.
Однак, врешті-решт він розробив метод, який дасть хоч якийсь результат. Артур вирішив не зважати на той факт, що з цією незвичайно заплутаною сумішшю прихованих здогадок, несамовитих наближень і потраплянь пальцем в небо, які він використовував, то буде щасливцем, якщо потрапить хоча б у потрібну галактику. Він просто зробить це і отримає результат.
Він буде вважати його правильним. А там, хто його знає?
І як це буває, серед міріад незбагненних шансів долі, він отримав якраз правильний, хоча про це він, звісно, ніколи не дізнається.
Артур поїхав до Лондона, і постукав у потрібні двері.
— Оу. Я думала ти спочатку подзвониш.
Артура мало не розірвало від здивування.
— Можеш увійти на кілька хвилин,— сказала Фенчьорч. — Я саме збиралася виходити.
Розділ 18
Погожий літній день в Іслінгтоні, повний загробних криків машинерії з майстерень, де відновлювали антикваріат.
По обіді Фенчьорч була геть зовсім заклопотана, тому Артур вирішив поблукати у блаженному серпанку, який окутав містечко і всі магазини, які у Іслінгтоні пропонували цілу купу корисних речей з чим будь-хто, кому частенько не вистачає старих столярних інструментів, шоломів з англо-бурської війни , гальм, офісних меблів чи риби відразу погодиться.
Сонце вигравало на садках, що на дахах будинків. На водопровідниках і архітекторах. На адвокатах і грабіжниках. На шматках піци. На звітах агентств нерухомості.
На Артурові, який прямував до магазину реставрованих меблів.
— Це дуже цікавий будинок,— бадьоро повідомив власник. — Всередині є підвал із таємним переходом, який з'єднується із сусіднім пабом. Його спеціально побудували для Георга IV, щоб він міг легко втекти за потреби.
— Ви маєте на увазі, якщо хтось спробує його піймати на купівлі жахливих соснових меблів.
— Ні,— відповів власник,— не для того.
— Вибачте, будь ласка,— сказав Артур. — Просто я страшенно щасливий.
— Я бачу.
Артур брів кудись у напівзабутті, аж поки не опинився біля офісу Грінпісу. Він згадав вміст коробки "Потрібно Зробити — Негайно", яку він вже давно не відкривав. Артур, з бадьорою посмішкою і урочистим маршем, увійшов всередину і сказав, що прийшов пожертвувати їм грошей на звільнення дельфінів.
— Дуже смішно, — сказали йому, — йдіть геть.
Це було не зовсім те, що він очікував почути. Цього разу вони доволі сильно розізлились на нього, тому він просто залишив їм трохи грошей і повернувся назад на вулицю.
Щойно вибило шосту і Артур повертався до будинку Фенчьорч, затиснувши в руках пляшку шампанського.
— Потримай-но, — сказала вона, штовхнувши йому товстий канат і зникла всередині через великі білі двері, на яких звисав великий жирний замок на залізному засові.
Будинок був невеликою переробленою стайнею. Він знаходився на світлому індустріальному провулку за Іслігтонським Королівським Аграрним Холом. В будинку були не тільки величезні стайневі двері, а й нормального вигляду парадні двері, засклені, з дверним молоточком у вигляді чорного дельфіна. Лише одна дивна річ була в цих дверях — їх поріг, який знаходився на висоті дев'яти футів. Так трапилось тому, що вони були встановлені на другому поверсі і раніше використовувалися, щоб затягувати сіно для голодних коней.
З цегляної стіни, якраз над дверима, виступав старий шків, через який була перекинута мотузка, яку тримав Артур. На іншому кінці знаходилась підвішена віолончель.
Двері над його головою відчинилися.
— Добре,— крикнула Фенчьорч, — тепер тягни мотузку і притримуй віолончель.
Він потягнув мотузку і як міг притримував віолончель.
— Я не можу далі тягнути, — крикнув він,— не відпустивши віолончель.
Фенчьорч нахилилася вниз.
— Я буду вирівнювати віолончель,— сказала вона. — А ти тягни мотузок.
Віолончель, похитуючись, досягла потрібного рівня і Фенчьорч скерувала її всередину.
— Гей, Артуре, підіймайся, — покликала вона.
Він підібрав свою сумку з покупками і, відчуваючи незрозумілу дрож, увійшов через стайневі двері.
Нижня кімната, яку він бачив мельком раніше, була доволі неохайною і майже повністю заваленою непотребом. Там навіть знайшлося місце для великого чавунного віджимного валка і несподівано великої кількості кухонних раковин звалених у купу в куточку. Також там була, і Артур з тривогою її помітив, дитяча коляска, але вона була дуже стара і завалена книжками.
За підлогу слугував старий, потрісканий бетон, який залишився ще з тих часів, коли цей будинок слугував стайнею. Артур звів погляд на розхитані дерев'яні сходи в дальньому кутку, які ніби відображали його теперішній настрій. Навіть потріскана бетонна підлога здавалася нестерпно чуттєвою річчю.
— Мій друг, архітектор, раз за разом повторює мені, яка чудова річ цей будинок, і яку купу дивовижних речей можна з ним зробити,— невимушено сказала Фенчьорч, коли Артур з'явився в дверях. — І кожного разу, він то приходить до тями, то завмирає в приголомшеному здивуванні, щось бурмочучи про простір і об'єкти, і події, і дивовижні властивості світла, а потім каже, що йому потрібний олівець і зникає на кілька тижнів. Ось чому ніяких дивовижних речей з ним поки що не трапилось.