І десь на цьому хорошому і доволі популярному узбережжі стоїть будинок сумного і нещасного чоловіка, того самого чоловіка, якого більшість вважають божевільним. Але всі так думали, тому що з власних слів він і справді був душевнохворим.
Однією з багатьох причин чому його вважали божевільним, була специфічність його будинку, який, хоча в цих краях більшість будинків були один специфічніший за інший, був вже аж занадто специфічним.
Його домівку називали Вивернута на виворіт Божевільня.
Його справжнє ім'я було Джон Вотсон, хоча він надавав перевагу коли його називали – і деякі з його друзів все ж таки неохоче з цим погодились — Вонко Адекватний.
В його домі можна було знайти багато різних речей, включаючи сіруватий скляний акваріум, на якому вигравіювані п'ять слів.
Про цього чоловіка ми поговоримо трохи згодом, а поки це всього лише інтерлюдія, щоб нагадати, що зараз саме захід сонця і він за ним спостерігає.
Він втратив все, про що дбав і зараз просто чекав кінця світу, потрохи усвідомлюючи, що той уже відбувся.
Розділ 16
Після неймовірно огидної неділі, яку він провів порпаючись у сміттєвих баках за пабом, що у Таунтоні, і не знайшовши нічого: ні лотерейного квитка, ні телефонного номера — Артур перепробував все що тільки міг, щоб знайти Фенчьорч, і чим більше він пробував, тим більше тижнів проходило.
Артур гнівався і лаявся на себе, на свою долю, світ і погоду. Він навіть у своїй журбі і люті пішов до кафе біля автомагістралі, де був якраз перед тим як зустрів її.
— Ця мряка робить мене особливо пригніченим.
— Будь ласка, заткнися зі своєю мрякою.
— Я припиню тоді коли припиниться дощ.
— Слухай…
— А знаєш, що трапиться коли припиниться ця мряка. Знаєш?
— Замовкни.
— Знову задощить.
— Ну звісно.
Артур недовірливо вдивлявся в неприємний і жахливий зовнішній світ з-за обідка чашки з кавою. Раптом він зрозумів, що це було геть зовсім безглузде місце, і привели його сюди скоріше якісь забобони аніж логіка. Однак, наче спокушаючи його думкою, що така можливість все таки могла трапитись, доля вирішила возз'єднати його з водієм вантажівки, з яким він зустрівся минулого разу.
Чим більше він намагався ігнорувати його, тим ясніше відчував як його затягувало у гравітаційний вир дратівливих розмов водія.
— Здається,— туманно промовив Артур, проклинаючи себе за те, що посмів це сказати, — дощ уже припиняється.
— Ха!
Артур знизав плечима. Йому краще піти. Це те, що йому краще зробити. Йому краще просто піти.
— Дощ ніколи не припиняється!— прокричав в слід водій вантажівки.
Він стукнув по столу, розлив свій чай, і насправді, на секунду, здалося, що з нього пішов пар.
Неможна просто так піти, не відповівши на таку репліку.
— Звісно він припиняється, — відповів Артур.
Це було не надто витончене спростування, але він мусив це сказати.
— Дощ… йде… весь… час, — ревів чоловік, стукаючи кулаком в такт словам.
Артур покачав головою.
— Нерозумно казати, що дощ йде весь час… — промовив він.
Брови водія ображено злетіли.
— Нерозумно? Чому нерозумно? Чому це нерозумно казати, що дощ йде весь час?
— Вчора не йшов.
— Йшов у Дарлінгтоні.
Артур занепокоєно замовк.
— Не бажаєш поцікавитись, де я був вчора?— запитав чоловік. — Га?
— Ні,— відповів Артур.
— Я сподіваюсь, що ти здогадаєшся.
— Справді?
— Починається на Д.
— Дійсно?
— І там таки непогано дощило.
— Тобі не варто сидіти тут, друже, — весело сказав незнайомець в комбінезоні, проходячи повз. Це Спеціальний Грозовий Куток. Зарезервований спеціально для старого Дощові Краплі Продовжують Падати Мені На Голову Навіть Тут. Таке місце є в кожному придорожньому кафе відси і аж до сонячної Данії. Тримайся від нього подалі − ось моя порада. Всі тут так роблять. Як справи, Роб? Весь час заклопотаний? Ти не забув одягти свої улюблені шини для мокрої погоди? Ха-ха.
Він вдоволено зітхнув і пішов розповідати жарт про Брітт Екланд комусь за сусіднім столиком.
— Бачиш, жоден з цих покидьків не сприймає мене всерйоз,— сказав Роб МакКіна. — Хоча,— додав він зловісно, нахилився вперед і закотив очі, — вони знають, що все це правда!
Артур знизав плечима.
— Наприклад моя дружина, — прошипів єдиний власник і водій вантажівки з написом "МакКіна перевезення в будь-яку погоду". — Вона каже, що це нісенітниця і свариться на мене ні за що, але, — він зробив драматичну паузу і кинув небезпечний погляд,— вона завжди знімає і вносить додому випрану білизну, коли я їй дзвоню і попереджаю, що скоро приїду. Він розколотив каву в чашці. — Що ти скажеш на це?
— Ну…
— В мене є книга,— продовжував він,— книга. Щоденник. Який я веду протягом п'ятнадцяти років. В ньому записане кожне місце, в якому я побував. Кожен день. А також, погода яка була в той день. А вона була незмінно,— прогарчав водій,— огидною. По всій Англії, Шотландії, Уельсі. Вздовж всього континенту і в Італії, і в Німеччині, на шляху туди і назад до Данії, і в Югославії. Все позначено і описано. Навіть коли я їздив до свого брата,— додав він,— у Сіетл.
— Ну,— сказав Артур, встаючи, щоб нарешті покинути це прокляте місце,— можливо тобі слід показати її комусь.
— Я покажу,— сказав Роб МакКіна.
Це він і зробив.
Розділ 17
Зневіра, страждання. Ще більше зневіри і страждань. Йому була потрібна якась ціль і він знайшов собі таку.
Він відшукає де знаходиться його печера.
На доісторичній Землі в нього була печера, не дуже гарна, брудна, але… Вона безсумнівно була. Це була невимовно брудна печера, яку не можна було не ненавидіти. Але він прожив в ній протягом п'яти років, що зробило її певною мірою домом, а людям властиво слідкувати за своїми домівками. Артур Дент був саме такою людиною, ось чому він вирушив до Ексетера, щоб придбати комп'ютер.
Це було, звісно, саме те, чого він потребував — комп'ютер. Але Артур відчував, що йому потрібна якась серйозна мета, перед тим як він піде і витратить купу грошей на те, що більшість людей помилково вважають просто забавкою. Отже це була його мета. Визначити точне розташування печери на доісторичній Землі. Він все пояснив продавцю в магазині.
— Навіщо? — запитав продавець.
Це був хитрий тип.
— Добре, це пропустимо,— продовжив продавець. — Як?