Чоловік глузливо пирхнув.
— Всі так кажуть, —сказав він із сердитим поглядом зі свого кутка.
Він був водієм вантажівки. Артур знав це, тому що чоловік сам зауважив:
— Я водій вантажівки. І я ненавиджу їздити в дощ. Оце так іронія, га? Проклята іронія.
Якщо в його зауваженні і було щось нелогічне, Артур все одно не зміг визначити, що саме, тому просто пробурчав щось дружнє, але не підбадьорююче.
Хоча водій, як був нестриманий так і залишився.
— Всі вони так кажуть про ці прокляті квітневі дощі, сказав той знову. — Такі триклято чудові, такі триклято освіжаючі, така триклята чарівна погода.
Він нахилився вперед, і скривив лице так, наче збирався сказати щось про уряд.
— Що я хочу дізнатися, так це,— не вгавав він, — якщо на вулиці збирається чудова погода, чому,— він ледве не плювався,— вона не може бути без триклятого дощу?
Артур здався. Він вирішив покинути свою каву, яка була надто гарячою, щоб пити її зараз, і надто кепською, щоб пити холодною
— Ну, що ж, — сказав він, і піднявся з-за столу. — Бувай.
Артур зайшов до магазину на станції техобслуговування, пройшов через автопарк до машини, зазначивши, що він в цей час насолоджується легкою грою дощу на лиці. Над пагорбами Девона, він помітив, навіть з'явилась ледь помітна веселка. Він насолоджувався цим також.
Артур заліз до свого потертого, але обожнюваного старого чорного Гольфа GTi, вдарив по газам, промчав повз острівці заправних колонок і виїхав на слизьку дорогу до автомагістралі.
Він і надалі думав, що атмосфера Землі замкнулась над його головою остаточно. А дарма.
Він і надалі думав, що зможе залишити позаду складну павутину нерішучості і невпевненості, в яку його затягнули галактичні подорожі. А дарма.
Він і надалі думав, що зможе забути що ця велика, важка, жирна, брудна, оповита веселками Земля, — всього-на-всього мікроскопічна крапка на мікроскопічній крапці, загубленій в неуявних нескінченних просторах Всесвіту. А дарма.
Він їхав далі, щось мугикав під ніс і дарма думав, що минулі пригоди не повернуться.
Причина, через яку все було дарма, стояла біля слизької дороги з парасолькою.
В Артура відвисла щелепа. Він вивихнув ногу об педаль газу, його занесло, а машина ледве не перекинулась.
— Фенні! — закричав він.
Ледве уникнувши зіткнення всією машиною, він натомість влучно поцілив в неї дверима, коли потягнувся, щоб відчинити їх.
Удар змусив її випустити парасольку, яка наче дика, полетіла вздовж дороги.
— От лайно! — крикнув Артур, коли бажаючи допомогти, він вистрибнув зі своїх дверей, його ледве не перечавив "МакКіна перевезення в будь-яку погоду", і він з жахом спостерігав, як парасольку Фенні роздавили натомість.
Вантажівка потроху зникала з поля зору.
А парасолька валялась на дорозі наче роздавлений хатній павук. Легенькі пориви вітру змушували її ще трохи сіпатись.
Артур підняв парасольку.
— Ех, — сказав він.
Це не сильно допомогло повернути річ назад власниці.
— Звідки ти знаєш моє ім'я? — запитала вона.
— Ем, ну..., — сказав він. — Слухай, я дістану тобі нову...
Він поглянув на неї і замовк.
Вона була досить високою, з темним волоссям, яке спадало хвильками на серйозне лице. Стоячи отак, дівчина здавалась майже похмурою, наче статуя в англійському садку, яку поставили в честь відомої, але не дуже популярної події. Вона мала ефект, ніби дивилась на щось інше, ніж те, на що здавалося, що вона дивиться.
Але коли вона посміхнулась, ось як зараз, це було так, наче вона раптом прибула з якогось далекого і приємного місця. Теплота і життя заповнювали її обличчя і неймовірно витончений рух тіла. Ефект був вражаюче збентежуючий, і він збентежив Артура як ніколи в житті.
Вона посміхнулася, закинула свою сумку на заднє сидіння, а сама застрибнула на переднє.
— Не хвилюйся за парасольку, — сказала дівчина сівши до машини. — Це братова, вона йому все одно не подобалась і він все одно її мені не дав би. — Вона засміялась і затягла ремінь безпеки. — Ти не друг мого брата, чи не так?
— Ні.
Її голос був єдиною її частиною, яка не сказала: "чудово".
Її присутність тут, в авто, його авто, було дуже незвичним для Артура. Він почувався так, наче дозволив авто поволі вислизати, наче йому було важко думати чи дихати, і він сподівався, що жодна з цих функцій не була життєво важливою для керування авто, бо в іншому випадку вони були в халепі.
Те що він відчув в іншому авто, авто її брата, тоді коли він якраз повернувся виснажений і спантеличений від тих кошмарних років, які провів серед зірок і космічних подорожей, було не відчуття неврівноваженості, або якщо то все таки було воно, то тепер він був вдвічі неврівноваженіший і міг, майже впевнено, повністю відкинути, не важливо що саме, те на чому балансують врівноважені люди.
— То... — сказав він, сподіваючись на захоплюючий початок розмови.
— Він мав мене підвезти — мій брат — але подзвонив і сказав, що не зможе. Я запитала про автобуси, але він почав шукати інформацію в календарі, а не в розкладі. Тому, я вирішила, що поїду автостопом. То...
— То...
— То так, я тут і опинилась. І що я хотіла б дізнатись, то це звідки ти знаєш як мене звати.
— Думаю, нам слід спершу розібратися, — сказав Артур, оглянувся через плече і виїхав на автомагістраль, — куди тебе підвезти.
Дуже близько чи, на що він дуже сподівався, далеко. Близько — означало б, що вона живе десь поруч від нього, а далеко — що він може підвезти її туди.
— Я б хотіла поїхати до Таунтона, — сказала вона, — будь ласка. Якщо ти не проти. Це недалеко. Ти можеш висадити мене біля...
— Ти живеш в Таунтоні? — запитав він, сподіваючись, що це прозвучить, як проста цікавість, а не шалена радість.
Таунтон був неймовірно близько до нього. Він міг...
— Ні, в Лондоні, — відповіла вона. — В мене потяг менш ніж за годину.
Це було найгірше, що могло трапитись. Таунтон був лише в кількох хвилинах їзди звідси. Він запитав себе, що ж йому робити, і поки він цікавився, то раптом відчув, що каже: — О, я можу підвезти тебе до Лондона. Давай я підвезу тебе до Лондона...
Бездарний ідіот. Чому на Землі йому доводиться казати "давай", в такий дурний спосіб? Він вів себе наче дванадцятирічний.