— Біп... біп... біп.
Форд Префект здушив смішок злого вдоволення. Зрозумівши, що немає жодних підстав себе стримувавти він розреготався зловісним реготом.
Він перемкнув вхідний сигнал з Суб-Ета Нету на хай-фай систему корабля і дивний, певною мірою пишномовний, монотонний, з дивовижною чистотою голос заповнив салон.
— Після третього сигналу буде одна... тридцять дві... і тридцять секунд.
— Біп... біп... біп.
Він трішки налаштував гучність поки ретельно слідкував на екрані комп'ютера за таблицею з цифрами, що швидко мінялися. Для відрізка часу, про який він думав, питання використання енергії не можна було переоцінити. Йому зовсім не хотілось мати на совісті вбивство.
— Після третього сигналу буде одна... тридцять дві... і сорок секунд.
— Біп... біп... біп.
Він перевірив маленький корабель. Спустився вниз коротким коридором.
— Після третього сигналу...
Він засунув голову у маленьку, повністю функціональну блискучу залізну ванну кімнату.
— буде...
Прозвучало чудово.
Він заглянув до крихітних спалень.
— .... одна... тридцять дві...
Прозвучало дещо приглушено. На одному з динаміків висів рушник. Він зняв рушника.
— ... і сорок секунд.
Чудово.
Форд перевірив запакований вантажний відсік і був не зовсім задоволений звучанням. Там було в цілому занадто багато запакованого брухту. Він відійшов назад і зачекав поки двері запечатаються. Потім розламав щиток замкненої контрольної панелі і натис на кнопку скидання. Він не знав, чому не здогадався зробити це раніше. Свистячий гуркіт швидко потонув в тиші. Через секунду можна знову було чути легке шипіння.
Яке вже затихло.
Він зачекав поки не з'явиться зелене світло і відкрив двері у вже тепер порожній, вантажний відсік.
— ... одна... тридцять три... і п'ятдесят секунд.
Дуже добре.
— Біп... біп... біп.
Нарешті він пішов і ретельно перевірив аварійно призупинену камеру для підтримки життя, де він особливо хотів, щоб все було добре чути.
— Після третього сигналу буде одна... тридцять... чотири... рівно.
Він зазирнув через замерзлу кришку камери і здригнувся. Одного дня, хто його знає коли, він прокинеться і буде знати точний час. Не місцевий час, правда, але грець з ним.
Форд двічі перевірив дані з комп'ютерного екрану над камерою анабіозу, приглушив світло і знову все перевірив.
— Після третього сигналу буде …
Він навшпиньки вийшов і повернувся до кімнати управління.
— ... одна... тридцять чотири і двадцять секунд.
Голос був чистим, наче він чув його по телефону неподалік, в Лондоні, де він зараз волів би бути.
Форд стояв і вдивлявся в чорнильну ніч. Здалека було видно зірку схожу на блискучу крихту від печива, то була Зондостіна чи краще відома в світі, з якого надходив певною мірою пишномовний, монотонний голос, Плеяда Зета.
Яскраво-помаранчева крива, яка закривала половину видимого простору була планетою Сезефраз Маґна, на якій знаходились Заксізіанські бойові кораблі. В цей час на обрії якраз з'явився холодний синій супутник планети — Іпан.
— Після третього сигналу буде...
Наступні двадцять хвилин він сидів і спостерігав за тим як простір між кораблем та Іпаном зменшується. В цей час комп'ютер докучав Фордові, вивергаючи потоки чисел, за якими встановлювалась траєкторія навколо маленького супутника. По ній він буде обертатись у вічній темряві.
— Одна... п'ятдесят дев'ять...
Його початковим планом було вимкнути всі зовнішні сигнали і випромінювання від корабля, щоб він був настільки непомітним, що лише впритул можна було його розгледіти. Але у Форда з'явилась ідея, яка йому більше сподобалась. Його корабель тепер буде випромінювати один вузенький безперервний промінь, який буде передавати вхідний часовий сигнал на планету, з якої цей сигнал і походить. До неї він надійде аж через чотириста світлових років, але коли надійде, то точно спричинить багато метушні.
— Біп... біп... біп.
Він хихикнув.
Форд не вважав себе людиною, яка полюбляє посміюватись і хихотіти, але мусив визнати, що посміювався і хихотів майже безперервно ось уже більш ніж пів години.
— Після третього сигналу...
Корабель уже майже ідеально увійшов на свої орбіту навколо маленького, відомого, але ніколи не відвідуваного супутника. Майже ідеально.
Залишалось лише одне. Він знову запустив комп'ютерну симуляцію запуску маленької рятувальної шлюпки: налаштування дій, реакцій, дотичних сил, всю математичну поезію руху. І, на його думку, все було чудово.
Перед тим як піти він вимкнув світло.
Перед тим як його маленька, схожа на сигару, рятувальна шлюпка відстикувалась і почала свою триденну мандрівку до орбітальної космічної станції Порт Сезефрон, корабель за кілька секунд випустив вузенький довгий промінь, який почав свою, ще довшу мандрівку.
— Після третього сигналу буде дві... тридцять... і п'ятдесят секунд.
Він посміювався і хихотів. Хоча міг би реготати на все горло, якби мав достатньо простору для цього.
— Біп... біп... біп.
Розділ 11
— Квітневі зливи я особливо ненавиджу.
Артур крадькома пирхнув, чоловік, здавалось, твердо вирішив поговорити з ним. Він поцікавився чи йому слід пересісти за інший столик, але, здається, жодного вільного в кафе вже не залишилося.
Чоловік шалено розмішував каву.
— Прокляті квітневі дощі. Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу.
Артур втупився у вікно насупившись. Легенький, сонячний дощик накрапав над автомагістраллю. Ось вже два місяці як він повернувся додому. Сповзти назад до старого життя насправді було сміхотворно легко. У людей, як виявляється, надзвичайно коротка пам'ять. І він не був виключенням. Вісім років божевільних мандрівок по Галактиці тепер здавалися не більш ніж поганим сном чи швидше схожими на фільм, який він записав на касету, поклав за шафу і більш ніколи не дивився.
Лише один ефект затримався: він був радий, що повернувся додому. Тепер, коли земна атмосфера щільно зімкнулась над його головою, він думав, звісно помилково, що всі звичні речі дають йому незвичну насолоду. Споглядаючи сріблясте мерехтіння краплин дощу, він відчув, що повинен заперечити.
— Якщо чесно, то мені вони подобаються, — раптово сказав Артур, — і з доволі очевидних причин. Краплини легенькі і освіжаючі. Вони мерехтять і допомагають почуватися краще.