Ми вшановували пам'ять полеглих земляків.
Лише на підступах до Східно-Китайського моря — у-у-ух, яка втома! — змінивсь я з вахти.
Розділ тринадцятий
КУРС 142°
Згадалися слова Лисогурського. Якщо "втоптані" морські стежки, що ведуть з країни в країну, від материка до материка, казав він, можна порівняти з шумливими вулицями, то протоки — немов міські транспортні магістралі в години пік.
У цьому я переконався, коли минали Цусіму. Корейська протока кишіла великими кораблями і зовсім маленькими суденцями, що раз по раз шмигали перед самісіньким носом нашого "Буревісника".
Аби не наразитись на небезпеку, уповільнили хід, підсилили вахту.
Замість одного впередзорящого тепер було троє, причому один стояв на салінгу фок-щогли.
Так, лавіруючи цим лабіринтом, дісталися в буряне Східно-Китайське море.
Курс 142°. Архіпелаг Рюкю — низка суходолів, витягнута з півночі на південь між Японією і Філіппінами, розкинувся ліворуч від нашого курсу. Він нагадував загороджувальну сітку — бони, які ставлять на підступах до гавані, щоб туди не пробралися чужинські підводні човни. Та це "загородження" нікудишнє, бо ні японці, ні філіппінці не врятувалися від проникнення у свої води непроханих гостей: тут з Гавайських островів до В'єтнаму пролягає дорога, що нею янкі возять смертоносні вантажі. А на Окінаві — групі островів, повз які проходимо, вони давно звили своє кубельце.
Десятки разів пролітали над "Буревісником" невідомі літаки, фотографуючи нас, — зацікавилися, бач, неабияк песиголовці.
— Хоч невеличке фото пришліть на згадку! Боцман не втримується — складає докупи три пальці:
— Бачиш, яка штукенція? Великим планом сфотографуй!
З далини проступило громаддя голомозих, рудих, як маківки буддійських богомольців, гір. То вершини острова Куме.
Климчук, що завітав до нас на твіндек, наспівуючи, запропонував:
— Вип'ємо, куме, тут, на тім світі не дадуть!
— Ця точка з координатами 25°36′ північної широти, 127°10′ східної довготи знаменна у Світовому океані, — пояснив він.
— Чим?
— Чим? — здивувався штурман. — Вашому колезі Степану Вяткіну в ній сповнилося сорок!
Як він нас обдурив, підшкіпер! Казав, через десять днів відзначатиме сорокаліття. Нахвалявся навіть почастувати. От хитрун! Сам, бач, веселенький ходить — "причастився", либонь.
— Іди-но сюди!
І от Степан, як м'яч, перелітає з рук у руки.
— Годі, душу з нього витрясете!
Сорок років? Не схоже! З вигляду він підліток: сухорлявий, низенький. Обличчя, правда, виказує його вік: зморшкувате, вподовж і впоперек помережане тоненьким павутинням.
Подібні лінії, бачив я, Климчук креслив на карті, прокладаючи маршрут корабля.
— Ба то вони і є, — захекавшись від "м'яча", якого так завзято підкидав, пояснив штурман, — дороги, пройдені Степаном.
Він не помилився, Климчук. За сорокаліття підшкіпер таки багато встиг пройти. У нас їх трійця — боцман, тесля і підшкіпер, хто з дитинства морячить. Ну, та ще іхтіолог Мар'янович.
Ми заходилися вшановувати іменинника. Заради такої нагоди іхтіолог розщедрився: поставив пляшку "цілющого" нектару. Степану багато не треба: сьорбнув раз-другий і готовий!
— До чого тут я? — обурився. — Іменинник, так що з того! Ось кого слід вшанувати, Григорія Мар'яновича. Рідкісний екземпляр, унікум — останній вояка її величності Британських збройних сил. Поганяй, кермуй, Британіє! — переходячи на спів, затягнув англійський гімн. — Через хвилі, крізь моря-океани кермуй, Британіє!
— Він що — жартує? — звернувшись до іхтіолога, питаємо. — Чи, може, справді морячили під англійським стягом?
— І таке бувало, — погодився Мар'янович. — А тільки не в цьому річ.
— Тоді розкажіть.
— Розкажи, Григорію Мар'яновичу, — заволав Степан, — нехай сьогоднішні морячки послухають оповідь бувалого та не гнуть кирпу!
Ми сиділи в каюті, хто де примостився: я з підшкіпером внизу, на койці; Погорілий, боцман і Чмихун — на лаві; Мар'яновичу, як найстаршому з-поміж нас, відвели почесне місце на стільці, посеред каюти.
Його довгасте, кістляве обличчя вирізнялося на тлі ілюмінатора, неначе стародавня гравюра, втиснута в овал.
З Мар'яновичем я поки що мало знайомий. Кілька разів стрічалися в порту — я допомагав йому переставляти якісь важенні сулії.
— "Питво" для риб — формалін, — пояснив він. І ось тепер здибалися — в морі.
На "Буревіснику" іхтіолог чи не найстаріший: йому, мабуть, шістдесят. Він ладнає риболовецькі снасті. Ні спеціальної освіти, ані наукового ступеня іхтіолог, здається, не має. Одначе працівник незамінний. Професор Крепе, кажуть, назвав його батьком рибальства. Багато з тих маловідомих екземплярів риб, що знаходяться в музеї Інституту океанології, піймав Мар'янович — матрос її величності, як зве його підшкіпер.
Що ж, він був і ним, матросом…
— А тільки де в чому Степан помиляється, — кинув докірливо. — Яка то до біса величність — королева?! Рідна земля для мене найвеличніша величність!
Розповідь Мар'яновича
Ненадійна то гавань — виселок, а все ж пристановище для рибалок.
Може, бували в тих місцях? Від Новоросійська недалеко.
Розкинувся він на довгому, висунутому в море мисі. З півночі виселок відкритий степовим, з півдня усім морським вітрам. Юрмляться обабіч — одна вище другої — розмиті дощами скелі. Хтозна-коли споруджена мазанка стоїть впритул до води, остання на березі. То хата Мар'яна, рибалки, який більшу частину життя проводить у морі. Правда, не розбагатів колишній степовик од тієї пекельної праці: був голодранцем — ним і залишився: мов кефаль крізь подерті сіті, тікає від нього щастя.
Наміцно врісши в землю, хата прилипла до скелі. І бувало, коли розлютується бора — вітер тутешніх місць, а хвилі дістають порога, Гришатці хата уявляється неприступною фортецею, кораблем, надійно припнутим до якоря.
Зоріють синьо шибки перекошених вікон на синю пустелю, де-не-де поплямовану цятками човнів. Інколи на обрії майне силует корабля чи забіліє вітрило, ледь помітне, мов крило чайки. І скоро зникає, розтанувши в морській далечині. До берега наближатись не наважується жоден сміливець — мілина, рифи…
У вікно, як в ілюмінатор, дивиться на море син Мар'яна — майбутній рибалка.