У кормовій частині горішньої палуби сачки, хватки, сіті, різноманітні риболовецькі снасті для полювання на мешканців моря: від щонайменших мікроорганізмів — планктону — до велетенських акул і спрутів.
На кормі, поряд із збіжжям загону іхтіології, лежить скойланий в бухту кабель. Як нам пояснили, до нього кріпитимуть сейсмокоси та гідрофони. Потім кабель кидатимуть у воду. Цим хитромудрим способом вивчатимуть корисні копалини, що залягають під океанським дном.
От тобі й маєш! Так це ж ті відбиті хвилі, якими нас учора лякав боцман.
— Так, — підтвердили сейсмоакустики. — Хвилі звуться відбитими.
І ще чимало причандалля побачили ми. Що не кажіть, "Буревісник" обладнаний неабияк, а дослідники вирушили не з голими руками.
— Навіщо все це? — запитали в Мар'яновича, іхтіолога, уздрівши біля його лабораторії десяток кошиків та ящиків, до кожного з яких була прив'язана мотузка.
— Коли висадимось на атол, у кошики збиратимемо корали. Варто зараз подумати про це.
— О'кей, — відповів Чмихун — "поліглот", що з англійської знає лише три слова: о'кей, еск'юз мі і но смокінг.
Розділ дванадцятий
НА ПІДСТУПАХ ДО ЦУСІМИ
Океанологи клопоталися біля батометрів, іхтіологи з Мар'яновичем, батьком рибальства, ладнали сіті; геологи до троса кріпили драгу, яку вони опускатимуть на дно. У кожного були свої турботи. До вахти лишалося дві години. Я помітив, як члени екіпажу, ті, хто бував у тропіках, незважаючи на те, що робочий день скінчився, в каюти не йдуть, а щось майструють на палубах.
— Що вони роблять? — запитав у Терентійовича, зустрівши його біля малярки.
— Намети будують.
— А каюти для чого?
— Минемо тропік Рака, зрозумієш.
Дерев'яний теж пішов на кормову надбудову щось майструвати.
"Дурниці!" — вирішив я і піднявся на місток.
Внизу, обабіч судна, хлюпотіло. Якесь чаклунство в цьому недремному колобігу води. Вода не знала спочинку. Дике свавілля під завивання вітру, нестримна плинність, зрівняти яку можна хіба що з вічністю. Вічне і незбагненне вчувалось і в стоголоссі моря.
Ми повинні вжитися, звикнути до цього середовища, не схожого на наше, земне. Тільки очі сліпить та буруниться піняво — з краю в край на тисячі миль розляглася блакитна водяна пустеля.
Нарешті прийшли на першу океанологічну станцію. Коли судно зупиняється і вчені беруться до праці, це й зветься станцією.
Нині океанологи випробовуватимуть прилади.
Мене послали до лебідки.
— Гей, біля стріли — не спати!
Високий, помпезний, як антична статуя, океанолог схиляється коло троса: щось кріпить, подає команду на лебідку, де я стою.
Хоч погода штормова, на судні ладнають вертушки — прилади, що фіксують напрямок та швидкість морських течій.
Тут, неподалік від Цусімських островів, Куросіо, точніше, його могутнє розгалуження — гілка, входячи в Корейську протоку, розпадається на дві течії: Східно-Корейська відхиляється ліворуч, омиваючи береги Кореї; Цусімська йде вподовж острова Хонсю, — аж до Сахаліну. Ось вчені й хочуть простежити їх швидкість.
Потім дали хід машині і попрямували на південь.
Судно гойднуло, і я не встиг утримати керма: стрілка компаса в 150° повільно, але вперто поповзла на кільканадцять градусів праворуч. Я заходився вирівнювати курс: коромисло стерна різко переклав ліворуч. Але годі було чекати, що стрілка зупиниться на потрібному мені градусі: тепер вона невблаганно відхилялася ліворуч.
"150, 149, 148… 146… 140", — крижаніючи від жаху, про себе відзначав позначки на репітері гірокомпаса.
— Який курс? — поцікавився штурман.
Гм, який курс! Він міг би й не запитувати — сам добре знав, а до того ж у ходовій рубці табло, на якому крейдою виведена циферія — позначка курсу. Вона, правда, для нас, стернових, щоб, чого доброго, замість півдня не повернули в протилежний бік.
— Курс який? — перепитав я.
— Курс, курс! — підвищив голос штурман. — Відповідайте чітко, як і належить стерновому.
— Сто… п-п… п'ятдесят градусів…
Аби виграти час і таким чином вирівняти напрямок судна, я ото й заїкаюсь, невпевнено так відповідаю. Але стрілка, як навмисне, і не думає повертатися на 150°.
Глянувши на шкалу компаса, штурман не своїм голосом заверещав:
— Півборту праворуч!
— Єсть півборту праворуч!
— Хто вас учив відповідати "єсть"?!
Не знаю, хто мене вчив. Десь колись, мабуть, вичитав чи, може, й чув від когось. Не пам'ятаю! За статутом морського флоту цього "єсть" говорити не слід: воно лишилося тільки на військових кораблях. Та чи до тонкощів мені, коли я аж упрів через неслухняність керма!
Ми наближалися до Цусіми.
До штурманської завітав Павло Гурійович — капітан.
— Японці недаром кажуть, — глянувши в ілюмінатор, відзначив він, — осіннє небо міняється сім з половиною разів на день.
І до гідрографа Євмена Вільямовича:
— У Корейській протоці як попрямуємо: Східним чи Західним проходом?
— А все одно!
— Десять градусів ліворуч! — наказав капітан.
— Десять градусів ліворуч! — повторив я команду, перекладаючи коромисло стерна.
На компасі було 140°. Ми наближалися до Східного проходу, або інакше — протоки Крузенштерна.
Довкола нас засновигали кавасакі — невеликі білобокі шхуни, з яких японські рибалки кидали сіті.
Із дванадцяти вузлів хід стишили наполовину, аби не наскочити на ті всюдисущі суденця. Та й вода дедалі ставала каламутніша, в жовто-зелених плямах, серед яких стали траплятися багатометрові батоги трави. Капітан пояснив, що то від берегів Кореї хвилі приносять рештки саргасових водоростей, які, відірвавшись од морського дна, спливають на поверхню, а потім дрейфують і, намотуючись на гребний гвинт, завдають чимало клопоту мореходам. Он скільки їх за бортом, тих водоростей, і ще слизькі, потьмяніло-бурі стрічки морської капусти — ламінарії.
З імли проступив скелястий острів Цусіма — місце битви наших співвітчизників з японцями.
У книзі, що колись прочитав, протоку цю, пам'ятаю, названо "Страшними воротами смерті", бо не багатьом російським кораблям у той далекий 1904 рік вдалося прорватися до рідного берега.
На палубу висипали всі учасники експедиції.
А коли Цусіма була на траверзі "Буревісника", застопорили машину. Всі вишикувалися. Далеко над морем в урочистій тиші пролунав басовитий гудок.