Наталі прийшла хай і не наступного дня, а лише під кінець тижня, зате з пакунком і напарфумлена. Вона принесла три колажі, текст гімну "Партія — ртуть" і окремі частини "Опудала", епопеї з життя та діяльністі Леніна.
Я набрав повний чайник води.
— Ну як? Що скажеш? — спитала вона мене — Згодиться?
— Звичайно. А де продовження?
— Він навмисно його не записував. Із конспіративних міркувань. Раптом маманя знайшла б. Ще побігла б де слід. Вони з ним, як собака з кішкою.
— Я розумію...
— Тут є "Ленін і вартовий", "Ленін на Кіпрі", "Ленін і Заремба", тоді "Смерть Чехова" і дві частини про Маміна-Сибіряку.
— А чим воно все кінчається? Останній розділ який?
— "Чому Ленін не дожене черепаху".
— Ну і чому?
— Бо вона втекла.
Я погортав заквацьовані аркуші. Чайник засвистів.
— А де, — спитав я, — його мікроп'єси? А "Спогади про забуття"? А лібрето "Летить лелека"?
— Це — все, що я знайшла. Як думаєш, вистачить в тебе на збірку?
— Навряд.
— Тоді хоча б "Опудало" надрукуй.
— Не знаю... Ти ж бачиш, Леніна тепер всі у хвіст і в гриву... Якби це з'явилося років на десять раніше, то це була б бомба! А так... Ну і потім... В зацикленості на гаркавому вожді є щось нездорове. Ти згодна? Та й з літературного погляду... Наскільки я бачу, це — чистий гумор. Тут усе — у словах. Ситуації йому не завжди давалися. Він, головним чином, майстер пародії, а не структури. "Дорога в рай вимощена (як любив він казати) грішними намірами". Смішно, правда? У цьому —весь Бурдик.
— Так, значить, дарма я...
— Ні, ні, ну чому... Я розлив заварку.
— Цукор? Варення?
— Не хочу.
— Вишневе!
— Він, між іншим, проти того, щоб ти писав про нього.
— Хто?
— Кіт. (Так вона звала Бурдика.)
— Проти?
— Так. Проти. Бо ти тільки спотвориш образ. А він зараз сильно змінився.
— Я думаю... Кожний би на його місці...
— Не розумію іронії.
— А коли саме він казав тобі, що не хоче, щоб я...
— Вчора. І взагалі, ми з ним часто...
— — Вчора. І взагалі, ми з ним часто...
— Коли вчора? Як? Він тобі уві сні являється чи, так би мовити, во плоті, коли ти, наприклад, чистиш зуби?
Я підсунув їй варення.
— Якби я сама тоді не бачила, — засопіла вона ображено, — як ти ридав і вив, коли помер Кіт... Навіщо ж ти зараз...
Я взяв її за руку. От хто тут кошеня! Коли вони побралися, їй не було й вісімнадцяти.
Я спитав, як вона далі збирається жити. З середньо-шкільною освітою. Буду художницею, каже. Виставлюся спершу тут, тоді в Пітері, далі — в Прибалтиці і вийду на багатих замовників. Машка (це та, у котрої майстерня) має зв'язки з меценатами, один з яких — канадієць. Він обіцяв сюди знову приїхати й скупити весь аванґард. У тому числі й одну її композицію. Совок для них зараз — останній виск. Далі вона збиралася рушити за кордон, зав'язати контакти з музеями, вийти на богему й дилерів. Якщо їй одразу пощастить, вона там і залишиться. Купить собі будиночок і заведе собаку. А згодом і всіх своїх перетягне туди.
— Як ти відносно випити? — питаю.
— Що саме?
— Водяру.
— Ой ні!.. Хоча... А ти будеш?.. Тоді давай. Треба ж колись починати.
Я поліз на антресоль.
— Він зараз дуже страждає, — сказала вона.
— Хто?
— Як хто? Чоловік мій єдиний.
— Та щоб ти! — я мало не гепнувся з дзиґлика. І, вже наливши у келишки казенку, згадав, що в мене немає закуски. Хліб десь був, окраєць, але ножем його не врізати. Я для годиться сунувся в шафу і — о чудо! — серед брудних целофанових мішечків налапав бляшанку супу "Атлантика".
— Будеш? — спитав я у неї. — Але це ще треба варити.
— Хто сказав?
— Так тут написано. Двадцять хвилин кипіння.
— Дурниці. Воно у них пастеризоване. Бурдик мене привчив.
Я після обміну так і не купив собі відкривачки й мусив за це тупим ножичком колупати консервну сталь.
— Ти щось, здається, казала?
— Йому, кажу, зараз там кепсько.
— А як ти... Він що, уві сні тобі... Тобто, я чесно, без жартів, із суто технічного боку...
— По-різному буває. І через сон. Або коли на фото дивлюся, то голос його чую. Ми розмовляємо. Він мене вчить... Як, бідненький, страждає! Він у мене дуже високих народжень. Колись навіть був апостолом.
— Ну, — сказав я, — за твого Кота!
— Так! За Кота Котовича!
— Щоб йому добре було там!
Ми перехилили чарки. Вона набрала повний рот перловки з кількою й лавровим листям і зайшлася кашлем.
— Що значить "високих народжень"? — Крупинки з її рота влучили у бляшанку і навіть на мою виделку.
— Кожна земна сутність, — пояснила вона, — має десь одинадцять тисяч народжень.
— Ого!
— Кіт мій був Демокрітом, Конфуцієм і Симеоном. Тим самим, який "нині одпущаєси".
— Звідки ти це...
— А ти хіба не помічав?
— Коли?
— Але десь у середньовіччі він схибив і зазнав спотворень. Які й доніс дотепер.
— Ясно...
— Тому й зіскочив. Не виконав місії. Мушу тепер працювати за нього... Я закурю, можна? Ольга твоя сюди не прийде?
— Ні.
— Це ви як? Офіційно?
— Так.
— Ну й добре. У вас був на диво негармонійний союз.
— Хочеш іще по одній?
— Знаєш, що вона казала цій своїй... як її... подрузі... забула ім'я... ну... як же її?..
— Ну то що вона їй казала?
— Що, буцімто, це в неї останній шанс влаштувати життя...
— Розумію...
— І чим ти їй не догодив?
— Підростеш — зрозумієш.
— Дай руку.
— Навіщо?
— Дай.
— Що? Ворожитимеш? Зараз усі баби як подуріли...
Наталі дістала з торбочки голку з білою ниткою й взялася пальцями за вузлик на кінці.
— Ссатимеш кров мою?
— Помовч, придурку! Я хочу твій духовний рівень визначити.
— У спокійному стані чи в збудженому?
— Що, злякався?
— Давай краще вмажемо.
— Я, безумовно, ще не до кінця втаємничена...
— От за це й вип'ємо!
— Але мені вже відкрилися загальні обриси Задуму.
— Слухай, — сказав я, — помовч, га!
— Звичайно, — вона мене наче й не чула, — на цьому етапі мої знання (поки що!) — скромні, але...
— Жінку, — сказав я їй, — як вчив нас Бурдик, прикрашає не скромність, і не знання, а гарні, високі груди. А в тебе, як бачимо...
— А ще їй Ольга казала, — визвірилася вона, — що ти — не мужик, а невдаха!..
— А про те, як Бурдик до неї клеївся, вона їй не казала?
— І що ти — нікчема! І ніколи не збереш того, що він написав!
— Краще б ти за могилкою гляділа!