Юна вдова розридалася.
— От і ти теж!
— Пробач, — сказав я і пригорнув її.
— Бо всім плювати! — поскаржилася вона мені у пахву. — Але в очі всі так і лізуть! "Чому ти не те? Чому ти не се?" Знали б вони, як мені тепер гірко! У, блядські святенники!
Пряме волосся, волога щочка і свіжий, незнаний запах. Груди, що й казати, символічні, зате і талія, і стегна — жива скульптура. Торкаєшся, а там усе дрижить.
— Давай, — я налив їй і собі по вінця, — за тебе!
— А знаєш, — Наталі витерла об мене сльози, — якби він так безглуздо не загинув, а тільки покалічився... Навіть, нехай би він став імпотентом, але живим, я б його кохала не менше! Віриш? У нас на цей час було б двійко дітей. А то й троє...
Своє знайомство Бурдик та Наталі почали з аборту, а потім скільки не старалися — результат нуль. Він колись мені сам зізнавався.
— Ну, — сказав я, — вперед!
— А в тебе немає лимонаду чи "пепсі"?
— Тільки вода з крану.
— Шкода.
— За тебе!
— За мене!
Ми випили до дна. Наталі згадала, які смішні імена Бурдик їй дарував, а вона — йому. І які сороміцькі анекдоти він оповідав їй ночами. Й які плани вони тоді собі вимріяли. І яке одкровення він мав у тринадцять років. Ніби він мусить дати людям новий етичний закон.
— І дав би, — сказала вона, — якби ця відьма, перша його дружина, не відтяла у нього шмат життя. Вона — типовий вампір! Ти про це знав? П'ять років він змарнував із нею!
— Та майже сім.
— Жах! А зі мною, він сам мені казав, у нього відбувся приплив нових сил і загострення чуттів. Він хотів, щоб ми разом взялися за санскрит і оселилися на Памірі... Мали ми й запасний варіант типу розведення рідкісних порід яких-небудь тварин і продаж їх іноземцям. Ми гроші на першу пару дістали б! А ще в нього був план: у вересні-жовтні поїхати десь на далеку північ, зібрати там кілька центнерів морошки або журавлини...
Я теж згадав дещо. Наприклад те, що ми з ним колись удвох домагалися Ольги, яка спершу вибрала Бурдика, але пішла за мене. Тобто, я переміг. Так мені тоді видавалося. Доки Заремба з п'яних очей мені не розколовся, що було в купе, коли вони втрьох їздили на одеську товкучку. Заремба вдав, ніби спить, і все чув.
— Ти ж і справді напишеш про нього?
— Свята правда.
— Розмовляла я вчора з ним, — вона притислася так щільно, ніби лізла на скелю. — Питаю, чи йти мені заміж. Як скажеш, кажу, так і буде.
— А він?
— Іди, каже. А ти, питаю, хіба цього хочеш? Не хочу, він каже мені, ой, як не хочу! Але так треба.
— У тебе дуже чуттєві губки.
— А ти що, раніше не помічав?
— Я завжди про це знав.
— І про груди теж?
— Мені твої груди завжди подобалися.
— Брешеш!
— Бо я ненавиджу грубі цицьки!
— Це — неправда! Усім мужикам тільки й подавай шостий номер.
— Можна подумати! Що за кайф!
— Лицемір!
— Ти, — сказав я їй, — художниця. Грецькі скульптури бачила?
— В мене ще менші!
— А Твіґґі, манекенницю, знаєш? — спитав я й потягся зубами до ґудзиків на її платті. Бурдик давно б це зробив. І не тільки це.
— Почекай! — пошепки оголосила Наталі. — Він скоро знову народиться!
— Хто?
— Бурдик.
— Звідки це відомо?
— Я знаю!
— Послухай...
— Це ти мене слухай! Ти знаєш, ким я колись була? Саломеєю! Жрицею в храмі Ізіди!
— Не будемо про це.
— Ізіда — це я.
— Ну і мать...
— Він помер на руках у мене.
— Як це так?
— У символічному плані. З ким він був останній рік перед смертю?
— Припустімо.
— Він передав мені свій заповіт, свій останній подих. Чи розумієш ти, що я торкнулася таїнств того життя...
— — Він передав мені свій заповіт, свій останній подих. Чи розумієш ти, що я торкнулася таїнств того життя...
— Може, вип'ємо?
— Ні.
— Тут лишилися сльози. Ну? Давай! За таїнства.
— Я вже така п'яна...
— Тоді я сам.
Я ковтнув із пляшки і вишкріб залишки шрапнелі й риб'ячих очей.
— Бо мертві, — сказала мені Наталі, — це ті ж самі живі, тільки...
— Не треба. Що ти, їй-Богу...
— Думаєш про неї?
— Про кого?
— Ольгу.
— Ні.
— Ну а...
— Що?
— Є в тебе хтось?
— Ні. Нема і не хочу.
— Це означає, що весь свій фонд ти зужив у попередніх народженнях. Сперма — це безцінний енергетичний резерв. Не годиться його тринькати.
— А ми — не все. Ми лише на півшишечки. Як заповів нам твій Кіт.
— Почекай!
— Ти ж сама кажеш, що він — не проти.
— Але ж він був унікальний!
— Не хочеш — не треба.
— Ти тільки не ображайся.
— Хто? Я?
— Я й не думала протиставляти вас.
— Молодець! Я тобі вірю.
— Я хотіла лише сказати, що так, як він...
— Добре! — не витримав я. — Годі! Я вже про це чув!
— Я тільки хотіла сказати, що ти тепер — моя опора. Бо з ким мені ще поплакати?
В двері постукали.
— Хто це? — спитала вона.
— Звідки я знаю?
— Не підходь!
По той бік хтось гукнув мене.
— Сиди! Нас нема! — засичала Наталі.
— А, раптом, це...
— Хто?
— Звідки ж я знаю...
— Ольга?
— До чого тут...
Хтось знову кілька разів приклався кулаком до дверей.
— Пожежа, наприклад, — сказав я.
— Нехай самі гасять!
— Чи телеграма...
— Сусідам дадуть. Або в двері застромлять. Сиди! Бо, якщо...
Стукіт повторився, але цього разу — ногою.
— Ні, треба все ж таки... — я допоміг їй встати з моїх колін.
— Ну біжи, біжи! — вона підвелася й поправила одяг.
— Кажи вже, якщо почала. Ну!
— Найближчим часом, — вона потяглася по свою "приму", — будуть пошесті й мори. Всі душі, які себе ніяк не виявили, буде забрано. Щоб вони до кінця світу встигли ще раз народитися.
— Добре. Ну хочеш я...
— Дніпродзержинськ! — заволав хтось по той бік.
— Роби як знаєш. Мені плювати. — Вона відвернулася і поскладала в теку Бурдикове недобите "Опудало".
Я відчинив. До кімнати заскочив Пархомченко, мій комунальний сусіда.
— Вмикай! — замахав він руками. — По другій Дніпродзержинськ показують!
Він припав масними баньками до Наталі й підморгнув мені. Коли до мене приходили гості, Пархомченко любив під будь-яким приводом заповзти в хату, бо мріяв, якщо й не потертися об когось, то хоча б випити надурняка.
— На хріна нам твій Дніпродзержинськ, дядю? — спитав я. — В мене, ти ж знаєш, нема телевізора.
— А в мене там брат двоюрідний живе! — пояснив Пархомченко.
Наталі вибігла й не попрощалася. Але "Опудало" лишила на столі.
Розділ 2
Бурдик шукає своє місце