Тепер щовечора він сідав за словники та свої мовні записи, витягав звідти добірні слова, щоб на ранок ліпити з них речення. Але, як він пересвідчився після першого ж ранку, чим пишніше слово, тим більше було в нього примх. Бундючні іменники вкупі з прикметниками мали звичку загарбувати цілі речення і від крапки до крапки чавили всі інші частини мови, а надто — дієслова. Тому будь-який сюжет, оплетений їхніми кучерями, вже на першому абзаці загусав і відгонив болотом.
Побачивши це, Бурдик покинув описи й узяв курс на хай і скромне, зате ворушке дієслово. Він став розробляти сюжет і настільки тим перейнявся, що з прози забрів у нетрі драматургії. І там він зробив одне відкриття. А саме: що відкривати нічого не треба! Бо все вже і так існує!
Скажімо, комусь запотребилося написати п'єсу. Замість вигадувати казна-що, треба взяти якусь ситуацію з життя (застілля, прийом до лав, сварку, весілля, гру в квача, у баби-куци або захист дисертації), щось, може, викинути, щось додати, десь трохи підчистити чи, навпаки, притрусити лупою — й тягти все це на кін.
Або ще простіше! Для чого далеко ходити? Бери будь-який власний органічний процес (засинання, дихання, травлення або ту ж саму ерекцію!), розбивай її на яви та дії — і ось тобі п'єса! З інтригою та мораллю.
Під цим кутом Бурдик оглянув своє життя, витрусив звідти усе, що знав про себе та про людей, і без зайвих вагань пересипав це в низку новаторських п'єс, оповідок та позажанрових текстів.
Спроба оприлюднення
Поки він естетично зростав, життя теж не стояло на місці. Все, що було недостатньо твердим, покришилося або розм'якло. Сталь та чавун, які йшли на те, що не повинно битися, зачали поволі тріскатися. У росколини полізло чорті-що. Партія раптом зняла заборону на жувачку кількох сортів, зокрема м'ятну і помаранчеву. В крамниці завезли імпортні кулькові ручки "бік", джинси за сто рублів і зубні пасти за сімдесят копійок. Диктори радіо та телебачення раз по раз вживали такі слова, як "терпимість", "хіт-парад" та "субкультура". Ці зміни так приголомшили певну частину населення, що вона з дня на день чекала появи коміксів.
Бурдик не вірив, що доживе до цього, але, почувши, що влада хоче у кожному районі відкрити молодіжні клуби, замислився. Через якийсь час він дізнався, що клубам цим конче потрібні диск-жокеї. Щоб юнацтво не било ліхтарів і не тяглося в політику, а пило "пепсі" й між танцями слухало контрпропаганду. І тут Бурдик завагався. Бо кращої нагоди для розповсюдження мови й піднесення її престижу він не уявляв. Двічі на тиждень творити синтез мистецтв, а в міжчассі зростати духовно — чи міг він відмовитися од такого!
"Та не може бути, — сказав він собі, — щоб у цих катакомбах не знайшлося ніші для мене".
Зібравши свої документи, він рушив до райкому комсомолу, бо за штатним розкладом усі диск-жокеї вважалися інструкторами по роботі з молоддю.
"Ідіть до сьомої кімнати, — сказали йому на вході, —до відділу дозвілля неспілчанської молоді".
Бурдик знайшов ту кімнату, постукав, ступив усередину й здерев'янів. За столом напівобертом до дверей на нього чекала кривоусміхнена Боровадянка.
Вона, що й казати, постаріла, але не ссохлася, а, навпаки, налилася густим, пізнім соком. Із вищої школи вона подалася у відділ кадрів, а потім — знову на молодіжну роботу. Рижков утік від неї до Мінська, де заснував театр естрадних мініатюр "Яйце" (при заводі ґумових виробів). А коли театр закрили, відкрив у собі надчуттєві здібності і став руками за гроші знімати зубний біль і пістряки. Лєночка, його дочка, через два роки мусила кінчати середню школу. Прописана вона була у квартирі своїх діда з бабою, старих Рижкових, котрі, як їм і обіцяла Боровадянка, на той час померли. Крім цієї хати вони після себе залишили дачу в Осокорках і порожній ґараж на Солом'янці, за які Боровадянка судилася тепер із крислатим рижковським кодлом.
Побачивши Бурдика, вона вказала йому на стілець, запитала, хто він такий і яка біда привела його до неї.
Бурдик назвався й подав їй свої папери.
"Ага, — вона вдала, ніби вперше його бачить, — хочете в нас працювати? Це добре. Заява... — вона для годиться зашаруділа аркушами. — І анкета... Й автобіографія... Бачу... А характеристика де?"
Натякаючи тим самим, що вона й не сподівалася знову побачити Бурдика. Бо він тоді зовсім зник з її поля зору. Але вона вірила й гострила нюх, щоб його таки вистежити. А тут він узяв і сам об'явився. Це ж треба!
"Скажіть, — підморгнула вона йому, — де я могла вас бачити?"
"Ні", — відповів Бурдик.
"Де саме?" — перепитала вона.
"Дощить, — спробував він якось збити її з пантелику, — але не холодію".
"Скажіть, — підсунулася вона, — це, часом, не ви штурмували спочатку цілину, а тоді й космос?"
"Не я!" — щиро зізнався Бурдик, бо він не вмів хитрувати.
"Я чомусь так і думала!" — й Боровадянка оббрискала його своїм крижаним реготом. — Диск-жокей! О-хо-хо! Ти — як дитина, їй-бо! Ми навмисно ліхтарик повісили. Щоб ви в нас перед очима літали!"
Бурдик отерп, бо нехай на мить, а все ж побачив, як із Боровадянки цебенить зло. Воно заблокувало всі його думки й перетяло борлак. Він почав задихатися.
Боровадянка побачила, що домоглася свого, і на радостях з неї полізли як сльози, так і слина. Раз по разу вона відкидалася на бильце, і тоді Бурдик бачив її язик, стінку гортані, давні, почорнілі пломби й родюче волосся, яке лізло з обох ніздрів.
"Та кого я злякався?! — опанував себе Бурдик. — Вона ж мене не з'їсть!"
"Так, — відповіла йому Боровадянка, почувши Бурдикові думки, — зате я тебе спиню посеред льоту й примушу відгавкуватися. Або зажену у багно, із якого ти, якщо і виберешся, то закаляний по самі вуха. Й тобі вже не схочеться ніде йти. І ти забудеш, для чого ти тут є!"
"О! Тільки не це!"
"Саме це!"
"Я вас, — раптом знайшовся Бурдик, — можна сказать, розумію. Але є ще й інший підхід. Бо, якщо розібратися, то нам нема що ділити".
"Не жартуй так!"
"Бо ми з Вами не перетинаємося! Якщо ж вийде накладка, то це — не біда. Тут на всіх стане. Я на Вас не зазіхаю, і Ви, сподіваюся, теж. Нащо я Вам? Тому пропоную тут зараз без сварки усе й поділити. Умови такі: Ви берете собі все, що схочете, а я піду собі..."