"Сам вишивай", — раптом стала дибки його жінка, коли він розповів їй про свій задум.
"Але ж я не вмію!"
"Навчишся".
"Коли? Ти що, не розумієш? Тут кожен день важить! Бо ось воно — справді нове слово! Сакральна сцена у вигляді подушки! Ми її знаєш, під що підкладемо? Уяви, що відтепер можна буде робити на пленумі! Це ж — неосимволізм! І психотерапія! Даю тобі місяць".
Дружина заплакала. Бо, поки Бурдик сидів на кухні й шукав свій шлях, вона, на додачу до піонерського палацу, за гроші писала курсові та контрольні заочникам.
"Як я могла, — ревла вона, — повірити тобі!"
"Як тобі, — обурився Бурдик, — не соромно!"
"Зараз, чекай, я тобі поясню, — заметалася по кухні жінка, — як саме мені не соромно!"
Вона схопила ескіз, тричі його зіжмакала і почала рвати зубами міліметрівку.
Бурдик, аби врятувати ескіз, дав їй ляпаса.
"Ти? — не повірила вона. — Мене? По обличчю?" І, замахнувшися рукою, копнула його коліном у пах.
"Ти? — не повірив Бурдик. — Мене? У пах?" І, коли біль ущух, кинувся на дружину, схопив її і притис до стіни. Заблокована з усіх боків, вона могла дістати його хіба ногою або потилицею, але він вчасно підставляв знизу коліно, а зверху плече.
Суд розлучив їх за другим разом. Але поновити свій пошук Бурдик зміг тільки тоді, як вони розміняли квартиру і він з половиною спільних книжок перебрався в комуналку.
Бурдик рятує мову
Але на той час і живопис, і графіка підостогидли йому. Він завжди шанував рідне слово, а після розлучення, нарешті, зміг зосередитися на спасінні шляхетної мови.
Почав він з того, що зняв заборону з літери "ґ", відновив репресоване більшовиками м'яке "л" та повернув самобутність усьому, що колись було перекабачено на московський кшталт — "хемії", "мапі", "військовику","соціяльному", "Гемінґвею" та "фльоті" тощо.
Звільнивши цих в'язнів, він вишикував їх і пішов воювати зайд, які обсіли і глушать наш квітник. Дісталося від нього як ляхам, так і кацапам, на місце яких він саджав наші, питимі й кукібні відповідники. Не "землянику" й не "трускавки", а "суниці". Не "білку" чи "вивірку", а праслов'янську "білицю". Складніше було з "бутербродом". Відкинувши його, разом із "канапкою" й "сендвічем", Бурдик спинився на "хлібі з маслом", як продуктивній моделі, але не знайшов, де встромити сир, ковбасу чи рибу, і відсунув цю проблему на сприятливіший час. Поморочився він і з "утєчкой мозгов", на яку не було управи. Зате породив "м'язобіль", як замінник ворожої нам "крепатури".
Бурдик збирав гарні слова як по книжках, так і з повітря, припадаючи вухом до кожного носія колись розлогої мови. У пошуках етнографічної сировини він блукав путівцями, заходив у села й просився під стріхи. Почувши мовну перлину, він крадькома заганяв її на папірець і ховав у кишеню, а вдома заносив у грубезний зошит, якого щодня прикрашав візерунками.
Щоби слова блищали, він час від часу виносив їх на люди і там провітрював. По гастрономах, кав'ярнях, крамницях, у чергах та транспортних засобах, наражаючись на опір зрадників-хохлів та колонізаторів.
Наприклад, мало хто з продавщиць розумів, що таке шинка. Чи кава. "Єт кофь, што ль? — перепитували вони. — Ась? Ну дик так і скажи! Зачєм іздіваішся, йопм?!"
Але він не давав їм послабки. Не боячись репресій, він у гастрономах питав, чому в них нема не "простокваші", а "кисляку", і не "вєтчіни", а "шинки". А в господарчих крамницях цікавився, коли, нарешті, до них завезуть вухналі.
"Кого-кого?" — перекособочувало продавця.
"Вухналі, — оголошував Бурдик для всіх, хто стояв поруч, — то є такі спеціальні цвяхи. Ними прибивають підкову до кінського копита або підісок до осі".
На кілька секунд усі нишкли. Тоді дехто гиготав, а дехто лаявся, хоча завжди лучалися й підпільні патріоти, які йшли за Бурдиком кілька кварталів, пересвідчувалися, що "хвоста" немає, і тисли руку.
"Молодець, козаче! — мало не плакали вони. — Хай знають, що ми ще не вмерли!"
Колись уже поночі він сів у метро і став мужньо, на весь голос, рідною мовою питати у пасажирів дорогу. Чим і привернув увагу кількох темних чоловіків у протилежному кінці вагону. Вони підвелися й зайняли сидіння напроти Бурдика. Кілька зупинок вони його оглядали й, мало того, обговорювали. Бурдик зиркнув на них і побачив, на кого несе його незбагненна доля. На рецидивістів, що пересувалися із зони в зону. Нарешті один із них, із пикою, об яку, мабуть, кришили цеглу, завис над Бурдиком і запитав його: "Ти хто?"
"Вас цікавить моє ім'я?" — запитав Бурдик.
"Нє. Ти баптист ілі нацаналіст?" — спитав рецидивіст.
"Нє. Ти баптист ілі нацаналіст?" — спитав рецидивіст.
"А для чого вам?" — не зрозумів Бурдик.
"Бо ми на тібя паспорилі".
"Як так"паспорилі"?"
"А так, що хто відгадає, той тебе і вжарить".
Бурдику обм'якли ноги. Але тут динамік оголосив зупинку. Світло блимнуло, двері розсунулися, Бурдик вискочив з пастки і біг обома ескалаторами, доки під арсенальською гарматою його не зупинив патруль, майор з двома курсантами.
"Буде безпечніше, — розміркував Бурдик, коли помив ноги, — нести слово не на майдан, де воно розчиняється й трощиться, а на папір".
Посеред ночі він прокинувся і пішов не до вбиральні, а на кухню. Там він випив півкухля води з крану й вирішив стати письменником.
Рішення це було невипадковим. Бо коли він копирсався в словах, то у деяких місцях прорвав поверховий російський шар, який, мов сажа, вкрив наші міста, і добрався до грубого українського материка. Бурдик був переконаний, що, якби йому вдалося прорити туди лаз, безцінна порода сама потекла б через нього нагору.
Розпочав він із віршів, у яких емоційно та пристрасно заявив: "Годі оспівувати свої чуття! Поезія — не онанізм!". Але ще більше Бурдика тягло до прози, стан якої його не задовольняв. Він став шукати причину і дослідив, що великий відсоток письменних людей мають звичку хапатися за ручку, ледь відчувши сверблячку. І це є помилка. Бо творчість — це немов зачаття, яке може статися за однієї умови — коли певний зміст знайде свою, для нього конкретно скроєну форму. Тоді вона, ця форма, сама потягне його де слід.
У світлі такого висновку він порівняв момент злуки форми та змісту зі статевим актом, занотував цю метафору і, замість рамки, оплів її давньослов'янським орнаментом.