— Пана нема вдома. Вони поїхали в місто...
— Не бреши. Він дома!
— Куди він міг в таку хуртовину поїхати!
— їй-бо, що поїхали! — аж перехрестилася служниця* Учні були вражені. Як міг Кобра поїхати до міста, коли
всі знали, що з учорашнього вечора нікуди їхати не можи3 було?
— А давно він поїхав? — спитав Балан служницю.
Сьогодні вранці... _ А чого ж ти нам зразу не сказала, що його нема вдома?
Служниця зніяковіла. Сотня очей дивилася на неї допитливо і з недовір'ям.
— Кажу ж вам, що поїхав! — уперто говорила служниця. Учні потоптались ще трохи, не знаючи, що їм робити далі, і нарешті ухвалили іти назад до спочивальні.
— Він утік!
— Сховався, а не втік! Куди по такій погоді втекти! Але Барацький не втік і не сховався. Бачачи, що справа
обертається на зле і можна ждати справжнього бунту, він подався на село і почав вимагати від сільського старшини понятих і соцьких, щоб утихомирити "бунт" у школі. Сільську владу не трудно було залякати, і перед обідом до шкільного корпусу увійшов Барацький у супроводі десятка дядьків, озброєних костурами.
— Зібрати всіх учнів до їдальні,— наказав він Онучі, і несподівано по будинкові розітнувся дзвінок.
— Нащо це дзвоните? — здивовано питали учні, а Онуча саркастично відповідав:
— Ідіть у їдальню, Барацький вам там штанці підлатає... Хе-хе-хе!
Чутка, що Барацький прийшов з соцькими й понятими, вмить облетіла школу.
— Він хоче нас примусити!
— Він, може, хоче в карцер нас садовити!..
— Не ходи, хлопці, без ломак!
В спочивальні почався справжній розгром. З чого тільки можна було висмикнути палицю чи якийсь цурпалок,— все ламали. Од столів залишилися тільки верхні дошки, а кУпу дров коло печі вмить розібрали. Хто устиг захопити коцюбу, той відчував себе щасливим.
З грюком і гамором хлопці посунули до їдальні, де вже сидів Барацький і щось говорив понятим і соцьким.
Попереду всіх хлоців, з шваброю в руках, як з корог-В°К), ішов Зорченко. Балан з ніжкою стола в руці не віддавав од товариша, а Хватько виступав з коцюбою, велеб-Но> як на хресному ході.
К)рба наїжачена, із "зброєю" влилася до їдальні і зупинилася, очікуючи коло дверей.
Барацький устав, і лють засвітилася в його очах. Мерзотники! Сволочі!..
Зорченко загрозливо ступив у напрямку Барацького, і весь натовп зробив рух за ним. Барацький осікся і ЗЛя кано посунувся назад. Соцькі заступили дорогу Зорчен* кові. Натовп зупинився.
В їдальні повисла важка мовчанка, що легко могла кін-читись кривавою бійкою. Хватько відчув це і удавано спокійно заговорив до Барацького, щоб розрядити напружену атмосферу.
— Ми по справедливості, а ви хочете нас коляками учити! Наших товаришів,— звернувся він до селян,— без причини звільняють із школи! Тільки тому, що правду говорять! А ви ще'й бити нас прийшли!..
Селяни перезиралися і топталися, не знаючи, що їм далі робити. Учні, похвалюючи слова Хватькові, напівпошепки переговорювались.
Барацький опинився в ніяковому стані, але нарешті він знайшов належний тон для розмови. Він зрозумів, що тут вже не залякаєш і що треба братись на хитріші способи.
— Ми звільнили школярів, бо вони побили вікна в моїй квартирі, зробили капость учительці нашої школи і загалом бунтують усіх в школі...
Барацький так само, як і Хватько, говорив до селян, а ті, опинившись в трудному стані третьої особи, що має розсудити учнів з їх учителем, ніяково дивились то на учнів, то на Барацького.
Невідомо, чим би все це кінчилось, коли б не несподіване втручання Фочине. Він, стоячи на сходах у їдальні, заволодів увагою всіх — і учнів, і понятих, і самого Барацького.
— Що ви, добродію, памороки забиваєте темним селянам! — вигукнув він із запалом до Барацького.— Самі поводитесь, як злодій, і хочете в своє злодійство селян вплутати! Ви брешете їм, що учнів звільнили за те, що вони вам вікна побили та вчинили учительці капость! Все те — брехня, вони не винні, то я побив вам вікна, і я прибив калоші отій вашій шльондрі!..
Спазми істерики стисли Фочине горло, і він швидко подався геть із їдальні.
Виступ Фочин зовсім збив з пантелику Барацького. Вія розгублено озирався і не знав, до чого братись.
Селяни шепталися між себе, і нарешті один, звертаючись до Барацького, промовив:
— Хто з вас винуватий, а хто ні, ми не знаємо... Наше діло — сторона...— і один по одному, надівши шапки,
цькі і поняті пішли геть із їдальні. Барацький теж намагався утекти з ними, але на дорозі йому став Зорченко з шваброю.
Як зацькований тхір, завідувач кинувся на Зорченка і вдарив його по обличчю. В ту ж мить чиясь дровиняка вручила Барацькому в голову, і учні з вигуками кинулися до нього.
Певно, скрутно прийшлось би йому, коли б не Онуча, що поспішив на допомогу. Пропустивши Барацького з заюшеною головою у двері, він швидко замкнув їх на ключ. Це врятувало і завідувача, і Онучу.
Без шапок, плигаючи через намети, бігли вони до квартири Барацького, а учні, наскочивши на замкнені двері, кинулися до протилежного виходу.
Та коли натовп розлютованих школярів добіг до будинку завідувача, там вже були зачинені внутрішні віконниці і забарикадовано двері.
— Бий вікна! — вигукнув Зорченко, і скло забряжчало веселим морозним брязкотом.
З квартири Барацького не відповідали. Завідувач, видимо, вважав за краще не визирати.
Потрощивши шибки і вгамувавши на цьому перші най-гостріші вибухи обурення, учні посунули до школи.
— Хлопці, тепер нам усе одно в школі не бути!
Та й чи варт учитися тут, щоб потім панським волам хвости крутить!
— Правильно!
— Хлопці, треба свої документи дістати!
— Вони в кривого Луки на схованці!
Кривий Лука був шкільний писар, що посідав становище середнє між діловодом і канцелярійським служником. Достукатись до нього було нелегко. Наляканий подіями, він сидів, запершись у своїй комірчині коло шкільної канцелярії, і не знав, що йому робити. Через заперті две-Рі довго довелося умовляти писаря, аж поки він не переконався, що йому нічого не вдіють, коли він видасть документи.
— Ви тільки розпишіться, що одержали папери,— про-сив він.
Тільки пізно вночі хлопці полягали спати, склавши собі План ца наступний день.
Удосвіта вони всі були на ногах і нашвидку збирали убогі манатки та навантажували ними троє шкільних саней. Фока Теж приніс свої речі. Він з учорашнього дня наче схуд, але