— Давно вже не бачив я такої просторіні, — подумав він уголос.
Йому не хотілося їхати звідси, і тільки за годину він нарешті відірвав очі від краєвиду й почав спускатися. Назад він поїхав іншою дорогою, просто з цікавості, і сонце стояло вже низенько, коли він дістався своїх лісистих пагорбів. На вершку одного з них його зіркі очі вгледіли такий відтінок зелені, якого він за ввесь той день ніде не бачив. Він придивився пильніше. Там росли три кипариси, напевне, посаджені людською рукою. З чисто хлоп'ячої цікавості Буйний День вирішив роздивитися на них ближче. Пагорб так густо заріс лісом і такий був крутий, що йому довелося зсісти з коня й іти пішки, а найкрутішими місцями — продиратись плазом поміж густим чагарником. Вибрався він просто до кипарисів. Вони стояли за невеликою загородкою, поставленою, очевидячки, дуже давно. Кілля було пообтісуване й позагострюване сокирою. У загороді були дві дитячі могилки. На дерев'яних табличках, також витесаних сокирою й увіткнутих у головах, він прочитав: "Маленький Девід, народився 1855, помер 1859"; "Маленька Лілі, народилась 1853, померла 1860".
— Сердешні дітки! — промовив тихо Буйний День.
За могилками, видко, хтось наглядав. На них лежали напівзів'ялі лісові квіти, і написи на дощечках було зовсім недавно підновлено. Отже, сюди приходили, і десь мала бути стежка. Буйний День і справді знайшов її з другого боку загороди. Спустившись нею, він відшукав свого коня и поїхав на ферму. Тепер з комина здіймався дим, і Буйного Дня зустрів худорлявий, жилавий молодик. Виявилося, що він тільки орендує ферму. Вони розбалакались. Буйний День спитав, скільки тут землі. Десь так сто вісімдесят акрів, відповів молодик, хоча здається, що багато більше, бо ділянка має дуже неправильну форму. Так, і пагорби, й глинище теж належать до неї. Межа тягнеться яром більш як на милю.
— Бачте, — сказав молодий орендар, — тут нерівно дуже, горби та яри, отож як почали заселювати цей край, то, звісно, відразу захоплювали всі кращі клаптики, де лишень знаходили, тим-то й межі такі покручені.
Авжеж, вони з дружиною сяк-так перебуваються, не дуже надсаджуючись на роботі. За оренду платити не багато. Гілард, господар, найбільше має з глинища. Він заможний чоловік, у нього великі ферми й виноградники там, у долині. Цегельня платить йому цо десять центів за кубічний ярд глини. Щодо землі, то подекуди, де порозміщувано, вона дуже добра, як от на городі та під виноградником. А взагалі занадто тут пагористо.
— Ви не хлібороб, еге? — спитав Буйний День.
Молодик засміявся й похитав головою.
— Ні, я з фаху телеграфіст. Ми з жінкою надумали дати собі на два роки відпустку… ну, ось і опинились тут. Ллє термін уже доходить краю. Зберемо виноград і вертаємось у місто, працюватиму знов на телеграфі.
Так, під виноградником одинадцять акрів, потвердив орендар, і виноград непоганий. І ціна звичайно добра. Вони переважно з нього й живуть. Коли б це його власність, він би розчистив ділянку на схилі, вище за виноградник, і насадив би фруктовий сад. Грунт добрий. Пасовиська довкола скільки завгодно. Є й порозчищувані ділянки, разом акрів на п'ятнадцять. На них таке запашне гірське сіно, що кращого й не знайти. За тонну дають на три-п'ять доларів більше, ніж за жорстке сіно з долини.
Слухаючи все це, Буйний День відчув ураз велику заздрість до цього чоловіка, що жив увесь час серед краси, яка тішила йому очі того дня.
— А на якого біса вам повертатись до свого телеграфу? — спитав він.
Орендар трохи смутно всміхнувся.
— Бачте, ми не можемо тут усьому дати раду… — він на хвильку зам'явся, — Тут дещо справити треба, а в нас грошей нема. Та й за оренду, хоч і не дорого, а все ж треба платити. Коли б я був хазяїн тут або такий здоровий чоловік, як оце ви, я, видима річ, нічого кращого й не хотів би. І жінка моя так само… — Замислена, сумна усмішка знову перебігла йому по лиці. — Ми родом з села і, потовкшись у місті кілька років, бачимо, що село нам дужче до вподоби. Ми гадали, що, може, зіб'ємося на який гріш, купимо власний клапоть землі й оселимось там.
Дитячі могилки? Авжеж, то він підновив написи й виполов траву. Тут уже так повелося, хто живе на фермі, той і доглядає їх. Кажуть, давніше батько й мати приїздили щоліта на могилки, а тепер їх давно вже не чути… Старий Гілард і запровадив такий звичай. Та близна в долині? То давня копальня. Не справдила надії, хоч ознаки були добрі й там не один рік працювали, то кидали, то знов вертались. Але це було дуже давно. Справжнього, чогось вартого покладу тут у долині так і не знайдено, хоч шурфів напробивали без ліку. Якось, років тому з тридцять, було тут навіть щось ніби золота гарячка.
На поріг вийшла тендітна молода жінка й гукнула чоловіка вечеряти. Глянувши на неї, Буйний День подумав, що місто не додало їй здоров'я. Тоді, завваживши легеньку засмагу та здорові рум'янці на щоках, він вирішив, що їй справді слід би жити в селі. Буйного Дня теж запросили вечеряти, але вія відмовився й поїхав у Глен-Елен. Ліниво похитуючись у сідлі й наспівуючи уривки давно забутих пісень, він спустився вибоїстою, покрученою дорогою, що вела через порослі рідкими дубами пасовища, мансанітові хащі, широкі чисті галявини. Він дослухався до перепелячого крику, а раз аж засміявся вголос, коли сполоханий лісовий щур, сердито зафурчавши, скочив на узбіччя, скотився з нього, метнувся через дорогу мало не під ногами в коня і, ще сердитіше фуркаючи, сховався на густому дубі.
Того дня Гарніш не мав охоти їздити битими шляхами. Він знову звернув до Глен-Елена навпростець, але забрів на яр, що перегородив йому дорогу. Тому він щиро зрадів, натрапивши на коров'ячу стежку, що привела його до невеличкої хатини. Двері й вікна стояли навстіж. На порозі кішка годувала кошенят, але людей не чути було. Спускаючись далі стежкою, що вела, видно, через яр, він зустрів діда, що ніс дійницю щойно надоєного молока. Старий був без шапки, його обличчя, облямоване білою бородою і білим волоссям, осявав червоний відблиск погожого літнього вечора. Буйному Дневі спало на думку, що він зроду ще не бачив такого лагідного виразу на людському обличчі.