Він переночував у маленькому заїзді, а в неділю вранці верхи на коні, винайнятому в глен-еленського різника, виїхав з містечка. Цегельня була недалеко, на рівній площині за річкою Сономою. Вже між деревами замаячіли комини, коли, позирнувши ліворуч, він побачив за півмилі під дороги купу невисоких лісистих пагорбів. Вони спинались по нерівному схилі Сономської гори, що височіла позад них, також укрита лісом. Дерева на пагорбах немов кивали йому, кличучи до себе, а сухе повітря раннього літа, все пронизане сонячним світлом, п'янило Буйного Дня, наче вино, і він несвідомо дихав глибоко-глибоко. До цегельні йому не кортіло. Він утомився від справ, і його вабили тінисті пагорби. Під ним був добрий кінь — на таких він їздив колись давно, ще підлітком, як жив у Східному Орегоні. Тоді з нього був неабиякий верхівець, і тепер він залюбки вслухався в брязкіт вудил та рипіння шкіряного сідла.
Буйний День вирішив насамперед потішити душу, а тоді вже поїхати на цегельню. Він спинився на узвишші й обдивився, як краще дістатися до пагорбів. Звернувши ліворуч на перший путівець, він пустив коня чвалом. По обидва боки путівця трава буяла по пояс людині, і він, з насолодою роздимаючи ніздрі, вдихав на повні груди її теплі пахощі. Довкола злітали вгору жайворонки, і звідусюди лилась їхня дзвінка пісня. Путівцем колись, видно, возили глину на бездіяльну тепер цегельню. Виправдовуючись перед собою тим, що не пошкодить оглянути все, Буйний День під'їхав навіть до глинища, що зяяло величезною раною на схилі пагорба. Але там він довго не загаявся і, ще раз звернувши ліворуч, поїхав навпростець без дороги. Місце було пустельне, ніде не видніло жодної ферми. Після гомінкого міста це було на диво приємно. Тепер він їхав рідким лісом, маленькими заквітчаними галявинками. Натрапивши на джерело, він спинився, скочив з коня, простягся на землі і припав до чистої води. Потім роззирнувся — і аж дух забило під навколишньої краси. Йому враз ніби очі відкрилися, і піп збагнув, що ніколи не вмів бачити її по-справжньому, а потім і зовсім про неї забув. Де ж пак, орудуючи мільйонами, пам'ятати про такі речі! Він упивався повітрям, цією красою, далеким співом жайворонків і почував себе, як той грач, що, просидівши цілу ніч за покером у душній кімнаті, враз вийшов на свіже вранішнє повітря.
Біля підошви пагорбів він натрапив на напівполаману огорожу з вориння. Видно було, що тому вже років із сорок, коли її поставлено, — мабуть, робота якогось піонера, що був зайняв тут землю, коли минула золота гарячка. Тут ліс був дуже густий, але майже без підліска, і Буйний День вільно посувався під високим склепінням, що закривало блакитне небо. На кількох акрах розрослися там дуби, мансаніти, мадрони, а поміж ними купки могутніх секвой. У долині під урвистим горбом він побачив один такий гурт червонокорих велетнів, що неначе обступили маленьке дзюркотливе джерельце. Над самою водою росла дика каліфорнійська лілея.
Буйний День спинив коня. Чудова квітка стояла серед високих дерев, ніби в якомусь храмі. Її рівне тонке стебло футів із вісім заввишки було зелене і на дві третини голе, а вище розцвіталося цілою шапкою сніжно-білих воскових дзвіночків. Сотні їх, легких, тендітних, звійних, виростали з одного стебла. Буйний День ще зроду не бачив нічого такого. Він поволі відвів очі від квітки й поглянув навколо. Тоді майже побожно скинув капелюха. Тут усе було відмінне — чисте, свіже, прекрасне, гідне пошани. Тут не було місця ні злості, ні презирству. Ця священна, ніби в церкві, тиша поривала людину до чогось шляхетного, чистого. Такі почуття прокинулись ту хвилину в Гарнішевому серці — не думки, бо він не думав, а саме почуття.
Вище джерела на крутому схилі росла дрібна папороть — "дівочий волос", а ще вище — велика. Декуди лежали грубезні заімшілі колоди повалених дерев, майже врослі в лісову землю. Далі, де гущавина трохи рідшала, з карячкуватих стовбурів старих дубів звисала буйна рость дикого винограду й жимолості. Блискавкою майнула сіренька білочка і, причаївшись на гілляці, вп'яла очки в людину. Десь віддалеки стукав дятел, але той стукіт не порушував урочистості лісу. Мирні лісові звуки були тут невід'ємні, вони тільки поглиблювали спокій і самоту. Тоненький дзюркіт джерела, сіра блискавка-білка були немов мірки, щоб ними виміряти тишу й безрух лісу.
— Неначе за мільйон миль від усього на світі! — прошепотів Буйний День сам до себе. Тоді знов задивився на чудову лілею над гомінким джерелом.
Спутавши коня, він пішов у глиб лісу. Верхи пагорбів пули увінчані столітніми ялинами, схили поросли дубами, мадронами й глодом, а нешироким, але глибоким яром, що вився між пагорбами, володіли могутні секвої. Буйний День побачив, що кінь там не пройде, і повернувся до лілеї. Сковзаючись і спотикаючись, подерся він на гору и і піки, а коня повів за повід. Під ногами все стелилась килимом папороть, і ліс дерся на гору разом з ним, зеленим склепінням здіймаючись над головою, і чиста радість та супокій обіймали йому душу.
На самім версі, продершись крізь хащі молодих мадрон і в з оксамитовою корою, він опинився на полонинці, що спускалася в невеликий видолинок. Яскраве сонце сліпило його, і він спинився, щоб відсапатись. Давніш ніколи не знав він такої задишки, і м'язи його ніколи не втомлювались так легко на крутому схилі. Видолинком, що поріс високою по коліна травою та блакитними й білими квітками, біг струмочок. А схил увесь ряснів лілеями-маріпозами й дикими гіацинтами. Обережно, мовби нехотя ступаючи по них, кінь поволі спускався вниз.
Буйний День перетяв струмок, ледь помітною коров'ячою стежкою виїхав на невисокий кам'янистий пагорок, поминув заплетений диким виноградом мансанітовий гайок і зійшов у другий видолинок з таким самим зеленим лужком та струмочком. Перед носом у коня з-під куща вискочив дикий кріль, перестрибнув струмочок і зник у густому дубняку на другому схилі. Буйний День захоплено стежив за ним очима. Вже минаючи лужок, він ураз сполохав старого розсохатого оленя. Олень, мов та стріла, полетів лугом, перемахнув через стару огорожу й заховався в густих хащах.