— Доброго здоров'я, панове, як ся маєте? — заговорив він, ніби не помічаючи вимушеної мовчанки, якою його зустрінуто. Тоді стиснув кожному руку, і так міцно, що Натанієл Леттон аж скривився. А Буйний День кинувся на масивного стільця й ліниво, з утомленим виглядом простяг ноги. Шкіряну валізку, що її ніс у руці, він недбало опустив на підлогу поруч із собою.
— Ах, бодай йому, та й попокрутився ж я, — зітхнув він, — Але й обчикрижили ми їх! Хитро, хитро зроблено, Я сам, далебі, тільки під кінець добрав, як усе знаменито задумано. Вивернули, витрусили — і квит. Аж диво бере, як вони легко піддались.
Веселі нотки в його повільній західній говірці заспокоїли їх. Власне, він не такий і страшний. Правда, він якось пробрався сюди, хоч Леттон і дав у конторі відповідні вказівки на такий випадок. Але не видно було, щоб він намірявся вчиняти скандал.
— Ну що ж? У вас так і не найдеться втішного слівця для вашого партнера? — добродушно провадив далі Буйний День, — Чи, може, ви й досі засліплені його подвигами?
Леттон тільки хрипко прокашлявся. Даусет сидів спокійно, неначе вичікував чогось, а Гугенгамер видимо силкувався щось сказати.
— Авжеж, ви справжню веремію учинили, — пробурмотів він нарешті.
Чорні очі Гарнішеві вдоволено блиснули.
— Ще б пак! — весело зареготав він, — Ну й підсіли ж ми їх! Я й досі не можу опам'ятатись. Ніколи б і не подумав, що так легко їх пошити в дурні!.. Ну, а тепер, — заговорив він далі, не затягуючи ніякової паузи, — я так гадаю, нам не завадило б розрахуватись. По обіді я від'їжджаю на Захід отим бісовим "Двадцятим Сторіччям", — Він підняв валізку, розкрив її й застромив у неї обидві руки. — Не забувайте, хлопці, коли вам знову треба буде поколошкати Уолл-стріт — тільки свисніть мені. Я враз примчу з усіма манатками.
Він витяг і поклав на великий стіл купу розписок, корінців від квитанцій і чекових книжок, тоді знов застромив руки у валізку і, вигрібши решту, поклав теж до купи. А з кишені вийняв невеличкого папірця й прочитав з нього вголос:
— Десять мільйонів двадцять сім тисяч сорок два долари й шістдесят вісім центів. Це така сума моїх видатків. Звісно, їх треба покрити з загальної суми прибутку, перше ніж ми поділимо наш бариш. А які ваші цифри? Гадаю, теж чималенькі.
Троє партнерів здивовано ззирнулись. Або цей чоловік іще дурніший ніж вони думали, або він провадить з ними якусь свою гру, їм не до втями. Натанієл Леттон облизав сухі губи.
— Бачте, містере Гарнішу, — заговорив він, — підсумків ще не підбито. На це треба не одну годину. Містер Говісон саме коло цього працює. Звичайно, ми… як ви кажете… добре підсіли їх. Я гадаю, що не гріх би було нам поснідати, а за сніданком і перебалакати про все. Я скажу, щоб у конторі обідньої перерви не робили, і ви ще встигнете на поїзд.
Даусет і Гугенгамер зітхнули полегшено. Діло наче владнувалось. Не дуже-бо приємно було залишатися в одній кімнаті з цим м'язистим, подібним до індіянина чоловіком, що його вони пограбували. І не дуже приємно було згадувати оповідання про його страшну силу та непогамовність. От було б добре, якби Леттонові пощастило його спекатись хоч на короткий час! А поза стінами контори, там, де існує поліція, — боятись уже не буде чого. І скидалось на те, що їм і тут пощастить.
— Ну, що ж! Я, далебі, дуже радий, — сказав Буйний День, — що мені не доведеться проґавити поїзда. Я пишаюся тим, що ви мені дали змогу взяти участь у цім ділі. Я не вмію висловити того, що почуваю, проте повірте мені, панове, я щиро пишаюсь. Але ж я з біса цікавий, мені страшенно хочеться знати, містере Леттоне, який наш виграш. Мо', скажете хоч приблизно?
Натанієл Леттон не дивився благально на своїх товаришів, але в ту коротку хвилю мовчанки вони відчули, що він благає їх про допомогу. Даусет, чоловік твердішого гарту, вже здогадувався, що клондайкський герой тільки прикидається. А двоє ще й досі вірили в його дитинну простосердість.
— Це надзвичайно… м-м… важко, — почав Леон Гугенгамер, — бачте… акції "Ворд-Велі"… ввесь час так хитались… то вгору, то вниз… отже…
— Отже, поки що не можна нічого визначити, — докінчив Леттон.
— А ви приблизно, круглим числом, — бадьоро правив своєї Буйний День, — не біда, коли помилитесь на який там мільйон туди-сюди. Потім направите. Мені, далебі, аж свербить скоріше дізнатись. Ну, то скільки?
— Нащо нам далі гратися в піжмурки? — холодно й гостро промовив Даусет. — З'ясуймо краще все зараз. Містер Гарніш має хибне враження, треба йому сказати правду. У цій грі…
Та Буйний День не дав йому договорити. Він занадто багато грав у покера, щоб не зважати на психологічний чинник. Йому треба було повести гру так, як хотів він, отож він і спинив Даусета.
— До речі, вже як пішлося про гру, мені пригадалась одна цікава партія в покер. Я бачив її в Ріно, в Неваді. Ви б таку гру навряд чи назвали чесною. Грали там самі шахраї, всі до одного. Один тільки з-поміж них був наївннк — безрогий, як там їх дражнять. Отож він стояв позад того, що роздавав карти, та й бачить, що той здав собі чотири тузи, себто простісінько підкинув їх з-під колоди. Безрогий, звісно, обурився. Підходить до грача, що сидів навпроти, й тихенько йому шепоче:
"Слухайте, адже він підкинув собі чотири тузи".
"Ну, то й що з того?"— відказує грач.
"Я й подумав, що треба вам сказати", — це безрогий знов. — Кажу вам, я сам бачив, як він підкинув собі чотири тузи".
"Чуєш, голубе, іди ти краще звідси геть, — каже йому грач. — Нічого ти не тямиш у грі. Це його роздача, чи не його?"
Кінець оповідання зустрінуто нещирим робленим сміхом, але Буйний День наче й не помітив його.
— У вашому оповіданні є, мабуть, якийсь натяк? — гостро зауважив Даусет.
Буйний День тільки невинно глипнув на нього й не відповів.
— Ну, висипайте! — весело обернувся він знову до Натанієла Леттона. — Скажіть хоч приблизно, скільки ми загребли. Я ж вам сказав, мільйон сюди чи мільйон туди — ц<"пусте, адже бариш, напевне, величезний.
Цей раз Леттон, почуваючи підтримку з боку Даусета, відповів рішуче й твердо:
— Боюся, що ви дуже помиляєтесь, містере Гарнішу! Ніяких баришів ми з вами не ділитимемо. Тільки не гарнчіться, прошу вас! Бо мені досить натиснути цю кнопку…