– Томасе, – сказала якось пані Елізабет синові, коли вони були на самоті, – я нічого не розумію… Прошу тебе, поясни, в чім там річ!
І сенатор відповів:
– Що вам сказати, люба мамо… На жаль, не можу вас запевнити, що там усе гаразд. Але щоб Вайншенк був аж такий винний, як дехто хоче показати, мені теж не віриться. В теперішньому діловому житті є один спосіб, що зветься "usance"[69]… Розумієте, такий собі маневр… не зовсім бездоганний, не цілком законний, сторонній людині він може навіть видатись нечесним, а проте за якоюсь мовчазною згодою він прийнятий у діловому світі. Провести межу між "usance" і чимось ще гіршим не так легко… І взагалі… Коли Вайнщенк і переступив що межу, то, очевидно, не далі за багатьох своїх колег, що вийшли сухенькі з води. І все ж таки… я не маю ніякої надії, що процес скінчиться добре. Може, у великому місті його й виправдали б, але тут, де все зводиться до групових інтересів і особистих мотивів… Йому треба було зважити це, вибираючи захисника. В нашому місті немає жодного видатного, справді розумного адвоката, талановитого промовця, досвідченого в таких сумнівних справах, здатного говорити гарно й переконливо. Зате наші юристи тримаються разом, вони зв'язані спільними зацікавленнями, обідами, часом навіть споріднені і тому зважають один на одного. На мою думку, Вайншенкові краще було б вибрати собі котрогось із тутешніх адвокатів. А що він зробив? Вважав за необхідне – саме так, вважав за необхідне, а це врешті наводить на думку, що сумління в нього, мабуть, не вельми чисте, – виписати захисника з Берліна, доктора Бреславського, справжнього пройдисвіта, спритного на язик крутія, що вміє повернути закони куди хочеш. Кажуть, що він урятував від в'язниці не одного збанкрутованого шахрая. За дуже добрий гонорар він, звичайно, поведе справу Вайншенка так само хитро… Але чи буде з того якась користь? Я наперед бачу, як наші хоробрі правники руками й ногами опиратимуться успіхові чужинця і як прихильно слухатимуть судді обвинувальну промову доктора Гагенштрема… А свідки? Не думаю, щоб співробітники Вайншенка дуже його боронили. Те, що ми, прихильні до нього люди, – та й сам він, здається, теж, – називаємо простацькими манерами, не здобуло йому багато приятелів. Одне слово, мамо, я не сподіваюся нічого доброго. Горе буде Еріці, якщо станеться лихо, але найдужче шкода мені Тоні. Бачите, вона правду каже, що Гагенштрем радо взявся за цю справу. Вона всіх нас стосується, і, якщо погано скінчиться, – на всіх нас упаде пляма. Адже Вайншенк, хай там що, належить до нашої родини й сидить за нашим столом. Сам я вже якось це перебуду. Я знаю, як мені поводитися, В очах міста я мушу лишитися збоку від цієї справи, навіть не піду на суд, хоч як мені цікаво було б послухати Бреславського. І, щоб ніхто не міг закинути, ніби я натискаю на когось, взагалі ні в що не втручаюся. Але Тоні? Мені страшно навіть подумати, чим би для неї був присуд. Ви послухайте, скільки страху вчувається в її гучних протестах проти наклепу й заздрісних інтриг… Страху, що після всіх злигоднів, які випали на її долю, вона втратить і те єдине, що в неї лишилося: почесне родинне становище своєї дочки. Ось побачите, вона буде тим завзятіше захищати невинність Вайншенка, чим більше сумніватиметься в ній… Але хто зна, може, його й виправдають зовсім виправдають… Нам лишається тільки чекати, мамо, і бути тактовним до нього, до Тоні й до Еріки. Проте я не сподіваюся нічого доброго…
За таких обставин надійшли того року різдвяні свята. Малий Ганно схвильовано стежив за наближенням тієї чудової пори по відривному календарю, який йому спорядила Іда: на останньому аркушику в ньому була намальована ялинка.
Все більше з'являлося призвісток свят… Від першого дня посту в бабусиній їдальні висіло на стіні яскраве, на весь зріст, зображення Діда Мороза. Одного ранку Ганно побачив, що його ковдра, килимок перед ліжком і одяг посипані блискітками. А через кілька днів, коли тато після обіду лежав на канапі у вітальні з газетою в руках, а Ганно читав у Героковому "Пальмовому листі" вірш про Андорську чарівницю, служниця доповіла, як щороку, а все одно несподівано, про якогось "старого", що "питається за тутешнього хлопчика". Його запросили до вітальні, того старого, і ось він зайшов, човгаючи ногами, в довгій шубі, одягненій навиворіт і посипаній блискітками та сніжинками, в хутряній шапці, з підведеним сажею обличчям і довжелезною білою бородою, що, як і неприродно грубі брови, була посипала блискучим порошком. Він, як і щороку, низьким басом пояснив, що в цьому мішку на лівому плечі – позолочені горіхи та яблука для чемних дітей, які вміють молитися богу, а цей дубець на правому плечі – для поганих дітей… То був Дід Мороз. Звичайно, може, й не зовсім справжній, може, то тільки перукар Венцель у виверненому татовому хутрі, – але якщо вже Дід Мороз існує, то це він і є. І Ганно, щиро вражений, цього року теж проказав "Отче наш", тільки раз чи два нервово, майже несвідомо схлипнувши, після чого йому дозволено сягнути рукою в мішок для чемних дітей, якого потім старий взагалі забув узяти з собою…
Почалися зимові канікули, і та хвилина, коли тато читав оцінки, які неодмінно виставляли перед різдвяними святами, минула досить щасливо… Зала вже була таємниче зачинена, вже з'явилися на столі марципани й медяники… І надворі також було вже різдво. Випав сніг, ударив мороз, і в чистому колючому повітрі линули вулицями бадьорі чи сумні мелодії чорновусих італійських катеринщиків в оксамитових куртках, що прибули сюди на свята. В крамницях засяяли святково прибрані вітрини. Навколо високої готичної криниці на ринку розташувалися строкаті ятки святкового ярмарку. І разом із запахом виставлених на продаж ялинок люди на кожному кроці вдихали дух свята.
Тоді нарешті настав вечір двадцять третього грудня з вечерею в залі на Рибальській, вечерею в найвужчому колі, що була тільки початком, прологом, прелюдією, бо свят-ве– чір пані Елізабет неодмінно влаштовувала в себе, і то для всієї родини. Тож надвечір двадцять четвертого в кімнаті з краєвидами зібралися всі ті, що приходили сюди в четвер, та ще Юрген Крегер із Вісмара, а також Тереза Вайхброт з мадам Кетельсен.