Стара дама приймала гостей у важкій шовковій сукні в сіру й чорну смужку, з рум'яними щоками й почервонілими очима, огорнена ніжним запахом пачулів, і коли вона їх мовчки обіймала, на руках у неї тихо подзенькували золоті браслети. Того вечора вона була особливо мовчазна й аж тремтіла з хвилювання.
– О боже, та в вас гарячка, мамо! – вигукнув сенатор, зайшовши разом з Гердою і Ганно. – Не треба хвилюватися, все буде дуже добре.
Але вона, цілуючи всіх трьох, тільки прошепотіла:
– На славу господа нашого Ісуса Христа… Та й мого любого Жана, небіжчика…
І справді, пані Елізабет суворо дотримувалася порядку святкування, заведеного ще покійним консулом, і почуття відповідальності за те, щоб вечір минув урочисто, в глибокій, поважній радості, ганяло її по всьому будинку: до ротонди, де вже зібрався хор хлопчиків з Марийської церкви, до їдальні, де Рікхен Зеверін докінчувала вбирати ялинку й розкладала на столі подарунки, до коридора, де несміливо тупцяли кілька старих жебраків, які щороку приходили до них у цей день і тепер також мали отримати різдвяні подарунки, то знову до кімнати з краєвидами, де вона мовчки, докірливим поглядом уривала кожне зайве слово й недоречний гомін. Панувала така тиша, що чути було, як десь далеко на засніженій вулиці ніжно й чисто, мов годинник з музичним механізмом, бринить катеринка. Хоч у кімнаті зібралося близько двадцяти осіб, там було тихіше, ніж у церкві, і настрій – як сенатор обережно шепнув на вухо дядькові Юстусові, – трохи скидався на похоронний.
Зрештою, можна було й не боятися, що цей настрій порушить якась молодеча вихватка. Одного погляду було досить, щоб переконатися: майже всі, хто тут зібрався, були в такому віці, коли зовнішні прояви почуттів давно вже набрали узвичаєних форм. Сенатор Томас Будденброк, бліде обличчя якого зраджувало, що його бадьорий, енергійний, навіть насмішкуватий вираз – удаваний; Герда, його дружина, яка непорушно сиділа в кріслі, звівши. вгору гарне, біле обличчя і втупивши в блискучі кришталики люстри погляд близько посаджених, підведених синюватими тінями очей, що дивно мерехтіли; його сестра, пані Перманедер; Юрген Крегер, його кузен, тихий, скромно одягнений поштовий службовець; його кузини Фрідеріка, Генрієта і Пфіфі, з яких перші дві стали ще худіші й довготелесіші, а остання ще менша й опецькуватіша, всі три з спільним виразом обличчя, завжди тим самим: колючою, злісною посмішкою, спрямованою проти всього світу, ніби вони ненастанно питали з єхидною недовірою: "Справді? Щось ми сумніваємось…"; і, нарешті, бідолашна, попелясто-сіра Клотільда, думки якої, мабуть, були спрямовані на вечерю, – всі вони переступили за сорок років, господині ж, її братові Юстусові, його дружині і Терезі Вайхброт давно вже йшов сьомий десяток, а старій пані Будденброк, у дівоцтві Штювінг, та глухій, мов пень, мадам Кетельсен – навіть восьмий.
У розквіті молодості була, властиво, тільки Еріка Вайкшенк; та коли її блакитні очі – Грюнліхові очі, – спинялись на чоловікові, директорові, чия стрижена, сива на скронях голова з вузенькими вусами, врослими в куточки вуст, вирізнялася біля канапи на тлі ідилічного краєвиду шпалер, то можна було помітити, як її повні груди здіймалися від німого, але важкого зітхання… Певне, в її голові роїлися тривожні, плутані думки про сумнівні операції, бухгалтерію, свідків, прокурора, захисника й суддю; а втім, у цій кімнаті не було нікого, кому б не наверталися такі самі думки, аж ніяк не святкові. Підсудне становище зятя пані Перманедер, свідомість, що серед членів родини є людина, яку звинувачують у злочині проти закону, громадських звичаїв і ділової честі, яку, може, чекав ганьба і в'язниця, надавало цьому родинному святу якогось незвичного, моторошного відтінку. Свят-вечір у родині Будденброків, і серед них підсудний! Пані Перманедер сиділа в кріслі ще величніше, ніж завжди, посмішка дам Будденброк із Брайтештрасе була ще на крихту єхидніша…
А діти, нечисленна молода парость? Чи й вони відчували легенький страх перед цими новими, небувалими обставинами? Щодо маленької Елізабет, то сказати щось певне про її душевний стан було неможливо. В сукенці, так щедро оздобленій атласними бантами, що зразу видно було смак пані Перманедер, дитина сиділа на руках у бонни, затиснувши великі пальці в кулачки, тихенько плямкала й дивилася просто поперед себе ледь витрішкуватими очима. Коли вона час від часу покректувала, бонна починала її стиха колихати. Ганно ж мовчки примостився на дзиглику в ногах у матері і, так само, як і вона, дивився вгору на кришталики люстри…
А Христіан? Де ж він? Аж тепер помітили, що Христіан ще не прийшов. Пані Елізабет захвилювалася, ще нервовіше провела рукою від куточка уст до зачіски, ніби відкидала назад пасмо волосся… Вона щось квапливо шепнула мамзель Зеверін, і та подалася через ротонду, повз хлопчиків з хору, потім коридором, поминаючи жебраків, що чекали на подарунки, і постукала в двері пана Будденброка.
Відразу по тому з'явився Христіан. Він зайшов цілком спокійно, ледь шкандибаючи на худих кривих ногах – наслідок його ревматизму суглобів – і потираючи рукою лисого лоба.
– А хай йому грець, діти мої! – вигукнув він. – Я мало не забув!
– Ти мало не… – почала мати й застигла…
– Атож, мало не забув, що нині свят-вечір… Я сидів собі й читав одну книжку, про мандрівку по Південній Америці… О господи, мені доводилось по-всякому зустрічати різдво… – додав він і вже хотів розповісти про один свят-вечір, який він провів у Лондоні в кафешантані п'ятої руки, коли раптом до його свідомості дійшла побожна тиша, що панувала в кімнаті, і, зморщивши носа, він навшпиньки пішов на своє місце. "Радуйся, дочко сіонська!" – заспівали хлопчики з хору, і хоч вони тільки-но так голосно пустували, що сенаторові довелось хвилину постояти в дверях, щоб їх утихомирити, заспівали чудово. Чисті, дзвінкі голоси, яким вторували трохи нижчі, линули вгору, несучи радісну хвалу господові, і поривали за собою всі серця – посмішки дам Будденброк ставали добріші, старі заглядали в свої душі і згадували прожите, а ті, що були в розквіті сил, на мить забували про свої турботи.