Не тому, що в пана Перманедера було лихе серце… Він був щиро засмучений і ревно плакав над мертвою дитиною. Сльози текли з його заплилих очей, котилися по ситих щоках та торочкуватих вусах, і він гірко зітхав:
– Ото хрест тяжкий! Ото хрест! О господи!
Але, на думку Тоні, любов до "святого спокою" надто швидко перемогла в ньому журбу, а вечори в двірській пивниці й зовсім її розвіяли, і він далі "ваги-переваги" верстав своє життя з тим добродушним, млявим, трохи буркотливим і тупуватим фаталізмом, що виливався в його улюбленому "Ото хрест тяжкий!".
А в листах Тоні відтепер запанувала безнадія і навіть ремство… "Ох мамо, – писала вона, – якого тільки лиха не випало на мою долю! Спершу Грюнліх і банкрутство, тоді перехід Перманедера на ренту, а тепер ще й мертва дитина. Чим я заслужила стільки горя?"
Консул, читаючи вдома ці скарги, не міг утриматись і тихенько всміхався, бо хоч якого болю сповнені були ті рядки, він відчував у них майже смішні гордощі і знав, що Тоні Будденброк, чи вона буде мадам Грюнліх, а чи мадам Перманедер, однаково залишиться дитиною і що всі свої дуже дорослі клопоти вона переживає спочатку майже недовірливо, наче несправжні, потім з дитячою поважністю і значущістю, а основне з дитячою відпорністю.
Вона не розуміла, чим заслужила такі муки, бо хоч і глузувала з материної надмірної побожності, сама була так глибоко перейнята нею, що палко вірила у вищу справедливість і в винагороду на землі… Сердешна Тоні! Смерть другої дитини була не найбільшим і не останнім ударом, який їй судилося зазнати…
Коли тисяча вісімсот п'ятдесят дев'ятий рік добігав кінця, сталося щось жахливе…
Розділ дев'ятий
Це було наприкінці листопада, холодного осіннього дня. Здавалося, що з сірого неба ось-ось прорветься сніг, хоч крізь хвилі туману часом і прозирало сонце. В такі дні в портових містах дме гострий північно-східний вітер, злісно завиваючи навколо могутніх церковних шпилів, і нема нічого легшого, як схопити запалення легень.
Коли опівдні консул Томас Будденброк зайшов до малої їдальні, то застав матір біля столу – вона сиділа в окулярах, схилившись над якимось аркушем паперу.
– Томе, – мовила вона, глянувши на нього, і обома руками відсунула аркуш убік, ніби вагалася, чи показувати його синові. – Не лякайся… Якась прикрість… Я не розумію… З Берліна… Мабуть, щось сталося…
– Дайте! – коротко попросив він і зблід.
На скронях його набрякли жилки, так міцно він зціпив зуби. Потім він рішуче простяг руку, ніби хотів сказати: "Мерщій давайте! Нащо зволікати, як там щось неприємне!"
Він стоячи прочитав папірця, звівши русяву брову і повільно пропускаючи крізь пальці довгі вуса. То була телеграма, і в ній стояло: "Не лякайтеся. Терміново приїжджаю з Ерікою. Всьому кінець. Ваша нещасна Антонія".
– Терміново… терміново… – роздратовано проказав Том і, похитавши головою, глянув на матір. – Що означає це її "терміново"?..
– Вона просто так висловилась, Томе, та й годі. Мабуть, хотіла сказати "негайно" абощо…
– І з Берліна? Що вона робить у Берліні? Як вона туди попала?
– Не знаю, Томе, і нічого ще не розумію, телеграма прийшла хвилин десять тому. Але щось, певне, сталося, і доведеться зачекати, поки з'ясується, що саме. Як бог поможе, все буде гаразд. Сідай їсти, сину.
Том сів і машинально налив собі портеру у високу масивну чарку.
– "Всьому кінець", – знову проказав він. – Та ще й "Антонія". Як дитина…
І він мовчки почав снідати.
За хвилину пані Елізабет насмілилась зауважити:
– Може, щось із Перманедером, Томе?
Він здвигнув плечима, не підводячи очей.
А коли виходив, уже тримаючи руку на клямці, сказав:
– Так, мамо, доведеться чекати її приїзду. А що вона все-таки, мабуть, не захоче ввалитися до вас серед ночі, то будемо сподіватися її завтра вдень. Сповістіть мене.
Пані Елізабет ждала Тоні з години на годину. Вона майже не спала вночі, подзвонила Іді Юнгман, що тепер перебралася до крайньої кімнатки на півповерсі, попросила її принести підсолодженої води і навіть довго сиділа в ліжку з шитвом. Ранок теж минув у тривожному очікуванні. За другим сніданком консул пояснив їй, що Тоні може приїхати сьогодні тільки через Бюхен, поїздом, який прибуває о третій тридцять пополудні. На ту пору пані Елізабет сиділа біля вікна в кімнаті з краєвидами й намагалася читати книжку, на чорній шкіряній палітурці якої була витиснена золотом пальмова гілка. © http://kompas.co.ua
День був такий самий, як учора: холод, туман, вітер; за блискучими кованими гратками потріскували дрова. Стара дама здригалася й виглядала у вікно щоразу, коли знадвору долинав гуркіт коліс. І ось о четвертій годині, коли вона вже перестала дослухатись і майже забула про доччин приїзд, унизу почувся гомін… Вона швидко обернулася до вікна й витерла мереживною хусточкою запітнілу шибку: справді коло брами стояла бричка і хтось уже піднімався сходами!
Пані Елізабет схопилася за бильця крісла й хотіла підвестися, але передумала і опустилася на своє місце, тільки повернула голову назустріч дочці майже з холодним виразом. Тоні швидко, мало не підбігом увійшла до кімнати; Еріка Грюнліх, тримаючись за руку Іди Юнгман, лишилася в дверях.
Пані Перманедер була в облямованій хутром накидці й довгастому фетровому капелюшку з серпанком. Вона дуже зблідла і змарніла, очі в неї почервоніли, а верхня губа тремтіла, як у дитинстві, коли вона плакала. Вона підняла руки, тоді опустила їх, стала навколішки біля матері і, жалібно схлипуючи, сховала обличчя в її сукні. Складалося таке враження, ніби вона тікала щодуху з самого Мюнхена і тепер лежала, досягнувши мети тієї втечі, виснажена, але врятована. Мати хвилинку помовчала.
– Тоні! – врешті мовила вона з лагідним докором і обережно витягла велику шпильку, якою був пришпилений до зачіски капелюшок пані Перманедер. Поклавши капелюшок на підвіконня, вона почала обома руками ніжно й заспокійливо гладити буйні, попелясті доччині коси…
– Що таке, доню моя?.. Що сталося?
Але їй довелося набратися терпіння, бо ще минула не одна хвилина, поки вона дістала на своє питання відповідь.
– Мамо, – видушила з себе пані Перманедер, – мамо! – І більше нічого не сказала.