– Я буду тобі щиро вдячний…
Товариство вийшло надвір. Сонце й справді вже пробивалося крізь ранковий туман; святково гомоніли дзвони на Марийській церкві, повітря сповнював пташиний щебет. Візник скинув капелюха, і пані Елізабет з патріархальною доброзичливістю, що часом трохи бентежила Томаса, найщирішим тоном сказала йому:
– Доброго ранку, голубе! Ну, сідаймо, любі мої! Тепер годилося б слухати ранкову молитву, та сьогодні ми воздамо хвалу господові в наших серцях на вільному повітрі, правда, пане Перманедере?
– Щира правда, пані Будденброк.
І вони одне по одному почали підійматися двома бляшаними східцями й протискатися вузенькими дверцями на задку до великої, на десять місць, карети і вмощуватися на м'яких сидіннях, оббитих – безперечно на честь пана Перманедера – білою матерією в синю смужку. Потім хряснули дверці, пан Лонге ляснув язиком, почав вигукувати різні свої "но!" та "вйо!", дужі гніді рушили з місця, і карета покотилася вниз по Менгштрасе, вздовж Трави, повз Гольштінську браму, а далі звернула праворуч на гостинець, що вів у Швартау…
Лани, луки, гаї, садиби… Вони шукали в чимраз вищому, рідшому, блакитнішому тумані жайворонків, що без угаву видзвонювали свої пісні. Томас, з цигаркою в роті, пильно оглядався навкруги, коли вони поминали лан, засіяний озиминою, і пояснював панові Перманедеру, якого можна чекати врожаю. Торговця хмелем опанувало молодече завзяття. Зсунувши набакир зеленого тірольського капелюха, він пробував балансувати своєю палицею з величезною роговою ручкою, поставивши її на широку білу долоню або й на спідню губу, – ця штука, хоч вона йому жодного разу не вдавалася, викликала гучний захват у малої Еріки. Кілька разів він заявляв:
– Звісно, це не Цугшпітце[58], але трохи таки доведеться дряпатися вгору! Та й сонечко припікає. Гарну маємо забаву, бий його сила божа, правда ж, пані Грюнліх?
Тоді з великим запалом почав розповідати про мандри в гори з рюкзаком і альпштоком, за що пані Елізабет не раз винагороджувала його враженим: "Ото диво!" – а потім, ні сіло ні впало, почав щиро жалкували, що нема Христіана, бо чув, що той дуже веселий чоловік.
– Як коли, – мовив консул. – Але при такій нагоді, як нині, він справді незамінний. Сьогодні ми з вами попоїмо раків, пане Перманедере! – весело вигукнув він. – Раків і балтійських крабів! Ви вже куштували їх кілька разів у моєї матері, але в мого приятеля Дікмана, господаря ресторану "Під велетенським кущем", вони завжди найкращого гатунку. А горіхові тістечка, наші славетні горіхові тістечка! Чи слава про них іще не докотилася до берегів Ізара? Ну, та ви самі побачите.
Двічі або й тричі пані Грюнліх просила спинити карету, щоб нарвати придорожніх маків і волошок, і щоразу пан Перманедер палко запевняв, що хоче їй помогти, але все-таки не зважувався вилізти з карети, бо трохи боявся вузьких дверцят і ненадійних східців.
Еріка зустрічала радісним криком кожну ворону, а Іда Юнгман, що навіть за найкращої погоди одягалася в довгий, широкий дощовик і брала з собою парасольку, вторувала їй гучним реготом, трохи схожим на коняче іржання, бо як справжня вихователька вона не тільки підтримувала дитячий настрій, а й сприймала все як дитина. Герда, що не знала Іди з давніх-давен, як Будденброки, щоразу позирала на неї холодно й здивовано…
Почалося герцогство Ольденбурзьке. На обрії з'явилися букові ліси. Карета проторохтіла містечком, поминула ринковий майдан з криницею, знову виїхала в поле, перетнула міст через річку Ау і врешті спинилася перед двоповерховим рестораном "Під велетенським кущем". Він був розташований скраю рівної, подекуди порослої травою площини з піщаними доріжками й грядочками, як у селі. За площиною амфітеатром здіймався ліс. Тераси того амфітеатру були з'єднані між собою дуже простими сходами з оголеного коріння дерев і кам'яних брил; на кожній такій терасі між деревами розставлені були пофарбовані в білий колір столики, лавки й стільці.
Будденброки були аж ніяк не перші відвідувачі. Кілька дебелих дівчат і навіть один кельнер у засмальцьованому фраці швидко сновигали подвір'ям, розносячи холодні перекуски, лимонад, молоко й пиво нагору до столиків, коло яких – щоправда, досить далеко одна від одної – вже розташувалося кілька родив з дітьми.
Пан Дікман, господар ресторану, в жовтій шапочці, без піджака, сам підійшов до карети, щоб помогти гостям висісти; після того, як Лонге від'їхав убік, щоб розпрягти коней, пані Елізабет сказала:
– Ми спершу трохи пройдемося, голубе, а за годину чи за півтори хотіли б поснідати. Прошу вас, хай нам накриють нагорі… але не надто високо: може, десь на другій терасі…
– І вже постарайтеся, Дікмане, – додав консул. – Гість у нас дуже перебірливий…
Пан Перманедер запротестував:
– Та де! Пивце й кавалок сиру…
Пан Дікман нічого не зрозумів і почав швидко перераховувати:
– Все, що маємо, пане консул… Раки, краби, різні ковбаси, різний сир, різна копченина – вугор, лосось, осетр…
– Чудово, Дікмане, приготуйте, що самі знаєте. А крім того, ще шість склянок молока й кухоль пива – вгадав я, пане Перманедере, га?..
– Одне пиво, шість склянок молока… якого вам – солодкого, квасного чи, може, вершків або маслянки?..
– Три склянки солодкого і три маслянки. Отже, за годину.
І вони рушили до лісу.
– Найперше ми підемо до джерела, пане Перманедере, – мовив Томас. – Це витік Ау, себто річечки Ау, на якій лежить Швартау, а в сиве середньовіччя лежало й наше місто, аж поки згоріло – воно, бачите, було тоді дерев'яне, – і його збудували вже на Траві. Між іншим, з назвою цієї річечки в мене пов'язані болісні спогади. Ми хлопцями полюбляли такий жарт: щипали один одного за руку й питали: "Як зветься річка біля Швартау?" На що, хоч-не-хоч, вигукували її назву, бо дуже боліло… О! – перебив він раптом сам собі за десять кроків від узлісся. – Нас випередили. Меллендорфи й Гагенштреми.
І справді, на третій терасі лісового амфітеатру біля зсунених столиків сиділи найголовніші члени цих двох родин, що так вигідно об'єдналися, і, жваво розмовляючи, снідали. Головував сенатор Меллендорф, блідий дідок з ріденькими сивими баками, хворий на діабет. Його дружина, з дому Ланггальс, сива розпатлана дама, приклала до очей лорнетку на довгому держаку. Поряд з нею; сидів її син Август, білявий, пещений молодик. Його дружина Юльхен, з роду Гагешнтремів, маленька, жвава, з великими, чорними, блискучими очима і майже такими самими завбільшки діамантами у вухах, сиділа між своїми братами, Германом і Моріцом. Консул Герман Гагенштрем останнім часом почав швидко товстішати, бо жив у великих розкошах, – казали, що він свій день починав паштетом з гусячої печінки. Він носив коротку, широку, рудаву бороду, а його навдивовижу плаский ніс – такий самий, як у матері, – нависав над верхньою губою. Доктор Моріц, жовтий, із запалими грудьми, щирив у жвавій розмові свої гострі, рідкі зуби. Обидва брати були з жінками, бо адвокат також був уже_давно одружений з якоюсь панною Путфаркен з Гамбурга, дамою з жовтими косами й надто вже незворушним, явно англізованим, але надзвичайно красивим й правильним обличчям, – доктор Гагенштрем, визнаний естет, ніколи не дозволив би собі одружитися з негарною дівчиною. Крім них, за столом сиділо ще двоє дітей: дочка Германа Гагенштрем а й маленький син Моріда Гагенштрема, обоє вбрані в біле і вже відтепер майже що заручені, бо не годилося розпорошувати маєток Гунеусів-Гагенштремів. Усі їли яєчню з шинкою.