Та й це ще було півбіди… Городяни були надто простодушні й скептичні, щоб поважно обурюватись і моралізувати. Христіана Будденброка, як, скажімо, й консула Петера Дельмана, який довів своє підприємство до такої руїни, що вже міг махнути на нього рукою, всі любили за вміння веселити людей: у чоловічому товаристві вони були просто незамінні. Проте до них ніхто не ставився серйозно і не звертався у важливих справах; характерно, що в цілому місті – в клубі, на біржі, в гавані – їх називали тільки на ім'я: Кришан і Петер, а неприятелям, наприклад, Гагенштремам, вільно було сміятися не лише з Кришанових оповідань і жартів, а й з самого нього.
Але Христіан про це не думав або, за своїм звичаєм, після хвилинних, дивно-тривожних міркувань, переставав думати. Та його брат, консул, знав це, як знав і те, що Христіан відкриває перед ворогами їхньої родини ще одне дошкульне місце, а їх уже й так було забагато. Евердікам вони доводились дуже далекими родичами, а після смерті бургомістра ця спорідненість взагалі втратила б усяку вагу. Крегери більше не грали ніякої ролі в місті, відійшли від громадського життя й мали велику мороку з сином… Покійний дядько Готгольд своїм одруженням лишив по собі неприємний спогад… Конеулова сестра була розлучена, хоч, правда, була надія, що вона знову вийде заміж. А брат став загальним посміховиськом, з його блазнювання реготали на дозвіллі ділові люди, – одні добродушно, інші глузливо. До того ж він робив борги, а наприкінці кварталу, коли вже був без грошей, без сорому казка, дозволяв, щоб за нього платив Гізеке, а це вже була явна ганьба для фірми…
Гнівна зневага, яку Томас відчував до свого брата і яку той сприймав з задумливою байдужістю, виявлялася у ледь помітних дрібницях, як це буває тільки серед родичів, що недолюблюють один одного. Коли, наприклад, заходила мова про історію Вудденброків, Христіан міг раптом запалитися, що йому зовсім не личило, і починав з любов'ю й захватом говорити про рідне місто і своїх предків. І Томас не витримував: якимось уїдливим зауваженням негайно припиняв розмову. Він так зневажав свого брата, що не міг дозволити йому любити те, що любив він сам. Нехай би вже краще Христіан говорив про такі речі голосом Марцелюса Штенгеля. Або прочитає, бувало, Томас книжку, якусь історичну працю, що справить на нього велике враження, і похвалить її щирими словами… Христіан, несамостійна натура, сам навіть не глянув би на неї, але тепер, вразливий і податливий на чужий вплив, береться й собі її читати і, підготовлений братовим відгуком, також вважає книжку чудовою і намагається якнайдокладніше оповісти, які саме почуття вона в нього викликала… Після цього книжка втрачає для Томаса свою вартість. Він говорить про неї холодно й байдуже, вдає, ніби не прочитав, а тільки проглянув її. Хай Христіан сам захоплюється нею…
Розділ третій
Консул Будденброк повернувся на Менгштрасе з "Гармонії" – читальні для чоловіків, де він просидів годину після другого сніданку. Він зайшов через заднє подвір'я, поминув сад, вузьким брукованим переходом між замшілими мурами, що з'єднував заднє подвір'я з переднім, завернув до переходу, відчинив двері до кухні й спитав, чи брат уже вдома, а довідавшись, що того ще немає, звелів повідомити, як він прийде. Потім перетнув контору, де службовці за столиками, загледівши його, ще нижче посхилялися над рахунками, зайшов до свого кабінету, поклав капелюха й паличку, одягнув робочого піджака і сів на своє місце коло вікна, навпроти пана Маркуса. Між його світлими бровами залягали дві глибокі зморшки. Жовтий мундштук майже докуреної вже російської цигарки швидко мандрував з одного куточка рота до другого. Томас так рвучко присунув до себе папір і перо, що пан Маркус обережно погладив двома пальцями вуса і зміряв свого компаньйона довгим, допитливим поглядом, а молоді конторники здивовано перезирнулися. Шеф був сердитий.
Півгодини чутно було тільки рипіння пер і обережне покашлювання пана Маркуса. Нарешті консул, глянувши у вікно поверх зеленої шибки, побачив, що повертається Христіан. З цигаркою в роті і в капелюсі набакир, він ішов з клубу, де з'їв другий сніданок і зіграв партію в карти. Він вимахував жовтим ціпком, привезеним "звідти", з головкою чорного дерева у формі погруддя черниці, і був явно при доброму здоров'ї і в найкращому гуморі. Мугикаючи котрусь із своїх songs[56], він зайшов до контори, сказав: "Доброго ранку, панове!" – хоч був уже сонячний весняний день, і попростував до свого місця "трішки попрацювати". Але консул підвівся, рушив до дверей і, не дивлячись на брата, сказав:
– Слухай… можна тебе на двоє слів?
Христіан подався за ним. Вони швидко поминули перехід, Томас заклав руки за спину, і Христіан несамохіть зробив те саме, повернувши до брата великого носа, що здавався ще гострішим, горбуватішим і кістлявішим проти запалих щік і рудуватих, обвислих на англійський манір вусів. Коли вони йшли подвір'ям, Томас сказав:
– Доведеться тобі прогулятися зі мною по садку, голубе мій.
– Гаразд, – відповів Христіан.
І знову запала довга мовчанка. Вони пішли бічною стежкою, повз чільну стіну "порталу" в стилі рококо, обминувши садок, де вже з'явилися перші пуп'янки. Нарешті консул швидко хапнув повітря і голосно сказав:
– Я щойно мав велику прикрість через твою поведінку.
– Мою?..
– Атож. У "Гармонії" мені розповіли про одне зауваження, яке ти вчора ввечері зробив у клубі, таке недоречне, таке понад усяку міру нетактовне, що мені просто бракує слів… Наслідків не довелося довго чекати. Тебе швидко присадили… Може, зробиш таку ласку і пригадаєш його?
– Ага, тепер я знаю, про що йдеться. Хто тобі розповів?
– Байдуже хто. Дельман. І, звичайно, так голосно, щоб ті, хто ще не знав цієї історії, також могли розважитись…
– Авжеж, Томе, мушу тобі сказати… Мені було соромно за Гагенштрема!
– Соромно за… Ну, це вже занадто!.. Слухай-но! – консул схилив набік голову, простяг руки долонями вгору і обурено потряс ними. – В товаристві, що складається так само з купців, як і вчених, ти заявляєш на цілу залу: "Властиво, як добре подумати, кожен купець – шахрай…" Ти, сам купець, приналежний до фірми, яка над усе ставить абсолютну чесність, бездоганну порядність…