– Що ти, звичайно, можливо! Я ніколи не переставав сподіватися, що так воно й буде. Але мені здається, що найперше тобі треба трохи освіжитися, побачити світу… одне слово, якоїсь зміни…
– Саме так! – палко вигукнула Тоні. – Ось послухай, що я тобі розкажу.
Томас задоволено відкинувся на спинку крісла. Він курив уже другу цигарку. Надворі починало смеркати.
– Ну от, як вас не було, я мало не взяла собі місця компаньйонки в Ліверпулі! Ти був би обурений?.. Але все-таки вважав би, що це не дуже похвальний вчинок?.. Авжеж, мабуть, таки не годилося б… Але я так хотіла поїхати звідси… Одне слово, все розладналося. Я послала тій місіс свою фотографію, і їй довелось відмовитися від моїх послуг, бо я надто гарна, а вдома в неї дорослий син. Так і написала: "Ви занадто гарні". Ха, ніколи я ще так не реготала!
Обоє весело засміялися.
– Тепер я надумала собі щось інше, – вела далі Тоні. – Я дістала запрошення від Єви Еверс відвідати її в Мюнхені… Власне, тепер вона зветься. Єва Нідерпаур, її чоловік директор броварні. Словом, вона кличе мене в гості, і я маю намір найближчим часом скористатися її запрошенням. Звичайно, Еріку я не можу взяти з собою. Я б віддала її до пансіону Зеземі. Там про неї добре піклувалися б. Чи в тебе є якісь заперечення?
– Аніякісіньких! У кожному разі, тобі необхідно пожити в новому середовищі.
– Так, це правда! – вдячно погодилась Тоні. – А в тебе як справи, Томе? Яка я егоїстка, весь час торочу тільки про себе! Ну, розповідай тепер ти. О господи, який ти, мабуть, щасливий!
– Так, Тоні, – впевнено сказав Томас і на хвилю замовк. Тоді випустив дим над столом і повів далі:– Насамперед я дуже радий, що одружився і заклав власну родину. Ти знаєш мою натуру: старого парубка з мене б не вийшло. Парубкування має присмак ізольованості й гультяйства, а я трохи шанолюбний, як тобі відомо. Вважаю, що моя кар'єра ще не скінчилася ані в діловому світі, ані, сказати б жартома, в політиці… А справжнє довір'я здобуваєш у людей аж тоді, коли стаєш головою і батьком родини. А це вже висіло на волоску, Тоні… Я надто перебірливий. Довго мені здавалося, що я собі не знайду пари. Але як тільки побачив Герду, все вирішилось. Я відразу збагнув: ось вона, єдина, та, що створена для мене… Хоч я знаю, що багато хто в місті не схвалює мого вибору. Герда дивовижна жінка, таких небагато на землі. Звичайно, вона зовсім не така, як ти, Тоні. Ти простіша, природніша… Моя шановна сестричка – особа темпераментніша, – пояснив він, раптом перейшовши на легковажний тон. – Зрештою, Герда також не позбавлена темпераменту, що доводить її гра на скрипці; але часом вона може бути надто холодна… Одне слово, до неї не можна підходити із звичайною міркою. Вона артистична натура, своєрідна, загадкова, чудесна істота.
– Так, так, – погодилась Тоні.
Вона поважно й пильно слухала братову мову. Лампу вони забули засвітити, і до кімнати закрався вечір.
Зненацька відчинилися двері з коридора, і перед ними, огорнена мороком, постала висока постать у домашній сукні з білосніжного піке. Важкі темно-руді коси обрамлювали її біле обличчя, а в куточках близько посаджених карих очей залягали синюваті тіні.
То була Герда, мати майбутніх Будденброків.
ЧАСТИНА ШОСТА
Розділ перший
Томас Будденброк майже завжди снідав сам у своїй гарно вмебльованій їдальні, бо його дружина дуже пізно виходила зі спальні: вранці вона часто мучилась мігренню і відчувала кволість у всьому тілі. Потім консул відразу йшов на Менгщтрасе, де, як і раніше, була контора фірми, їв другий сніданок на півповерсі разом з матір'ю, Христіаном та Ідою Юнгман і зустрічався з Гердою аж о четвертій годині, за обідом.
Внизу буяло ділове життя, але верхні поверхи великого будинку на Менгштрасе стояли тепер тихі й порожні. Малу Еріку віддано до пансіону мадемуазель Вайхброт, бідолашна Клотільда найняла собі кімнату з дешевим столом у вдови гімназійного вчителя Крауземінц, забравши туди й свої успадковані меблі, навіть служник Антон покинув будинок і прислуговував молодому подружжю, де він був потрібніший; і коли Христіан загаювався в клубі, тоді о четвертій годині біля круглого столу, що давно вже не розсувався на жодну дошку і губився серед цього великого храму їжі, сиділи тільки сама пані Елізабет і мамзель Юнгман.
Зі смертю консула Йоганна Будденброка на Менгштрасе завмерло світське життя, і, крім своїх родичів щочетверга, пані Елізабет не мала інших гостей, – хіба часом навідувався хтось із духовних осіб. Зате її син з невісткою відбули вже свій перший проханий обід – з такою силою гостей, що столи були накриті не тільки у Їдальні, а ще й у вітальні, з найнятими куховаркою і служниками, з Кістенмакеровими винами, обід, що почався о п'ятій годині, а ще й об одинадцятій у будинку пахло стравами і дзвеніли келихи, обід, на якому були всі Ланггальси, Гагенштреми, Гунеуси, Кістенмакери, Евердіки й Меллендорфи, купці і вчені мужі, подружжя й suitiers, – обід, який скінчився вістом, а для кількох аматорів – музикою і про який ще тиждень схвально гомоніли на біржі. Бо й справді виявилося, що молода пані Будденброк уміє показати себе і свій дім… Того вечора консул, лишившися з нею на самоті серед позсуваних з своїх місць меблів, в освітлених майже догорілими свічками кімнатах, насичених густим, солодким, важким запахом вишуканих страв, парфумів, вина, кави, сигар і квітів, якими були прикрашені туалети й столове начиння дам, потиснув їй руку й сказав:
– Чудово, Гердо! Ми з тобою не осоромились. Такі речі дуже важливі… Я не маю ніякого бажання влаштовувати бали і дивитися, як вистрибує тутешня молодь; та й місця в нас на таке нема. Але треба, щоб солідним людям у нас подобалось. Щоправда, такий обід коштує трохи дорожче… проте виправдує себе.
– Ти маєш слушність, – відповіла вона, поправляючи мереживо, крізь яке просвічували білі, як мармур, груди. – Я також безумовно волію прохані обіди. Вони дуже заспокоюють нерви… Після обіду я трохи грала і почувала себе якось дивно… А тепер моя голова наче мертва, якби навіть у цю кімнату вдарила блискавка, я б і то не здригнулася.
Коли пів на дванадцяту консул сів з матір'ю до столу снідати, вона прочитала йому такого листа: "Мюнхен, 2 квітня 1857 року.