– Слово честі, – озвався старий Будденброк, – я й досі сердитий на себе, що не спромігся свого часу хоч трохи його причесати. Недавно заглянув туди – а там дикі хащі, просто ганьба! А який гарний був би куточок, коли б повикошувати траву та попідстригати дерева, щоб були кулястої і гранчастої форми…
Проте консул палко заперечив:
– Боронь боже, тату! Я влітку люблю гуляти в тих хащах, однак для мене вся краса пропаде, коли отак обчикрижити чудову, вільну природу.
– Але як та вільна природа належить мені, то невже я не можу зробити з нею, що сам хочу, хай їй біс?
– Ох, тату, коли я лежу там під розбуялими кущами у високій траві, то мені здається, що я швидше сам належу природі, аніж маю на неї якесь право…
– Кришане, не переїдайся! – гримнув зненацька старий Будденброк. – Тільді, тій нічого не зашкодить, пакує в себе, як молотарка…
І справді, тиха, худенька дівчинка з довгастим, старкуватим обличчям творила біля столу чудеса. На питання, чи не насипати їй ще одну тарілку юшки, вона протягло й покірно відповіла: "Та-ак, про-о-шу!" Риби, а так само й шинки, вона набирала двічі, щоразу виловлюючи найбільші куски, а заразом нагортала цілу купу городини, тоді короткозоро схилялась над тарілкою і мовчки, без поспіху, старанно поїдала все великими шматками. На слова старого господаря вона здивовано підвела голову і тільки протягло сказала, лагідно й наївно: "О го-осподи… дядьку!" Але не збентежилась, їла далі з інстинктивним; жадібним апетитом бідної родички за багатим столом, хоч знала, що так не личить і що з неї глузують, байдуже усміхалась і знову накладала собі на тарілку смачних речей, терпляча, вперта, голодна й хирлява.
Розділ шостий
Аж ось на двох великих кришталевих тарелях принесли листковий пудинг – багатошаровий витвір із марципанового тіста, малини, бісквіту і яєчного крему; ту ж хвилю на другому кінці столу блиснуло полум'я: то дітям подали Їхні улюблені ласощі – облитий спиртом і підпалений пудинг з родзинками.
– Томасе, синку мій, будь такий ласкавий, – мовив Йоганн Будденброк і дістав з кишені штанів велику в'язку ключів. – У другому льоху праворуч, друга полиця, за червоним бордо дві пляшки… втямив?
Томас, що розумівся на таких дорученнях, вискочив з-за столу і невдовзі вернувся з пляшками, вкритими порохом і павутиною. Тільки-но з тієї непоказної оболонки полилася в чарочки золотаво-жовта, солодка, вистояна мальвазія, як пастор Вундерліх підвівся з місця. За столом запала тиша, і він невимушеним, товариським тоном, який полюбляв навіть у церкві, гладенькими зворотами почав тост. На його блідому обличчі заграла тонка, лукава усмішка. В одній руці він тримав чарку, а другою час від часу робив вишуканий жест, підкреслюючи ним свою мову.
– А тепер, щирі мої приятелі, хай нам буде дозволено вихилити чарочку цього благородного трунку за щасливе життя наших вельмишановних господарів у новій, такій пречудовій оселі! За щастя й здоров'я родини Будденброків, за всіх її членів, і присутніх тут, і відсутніх, віват! "Відсутніх? – думав консул, схиляючи голову перед простягненими до нього чарками. – Кого старий Вундерліх має на думці? Франкфуртських родичів та ще Дюшаиів з Гамбурга чи, може, натякає на щось інше?"
Він устав, щоб цокнутися з батьком, і ласкаво глянув йому у вічі.
Та саме тоді підвівся зі свого місця маклер Гретьєнс, на що йому треба було немало часу; коли ж він нарешті став на рівні ноги, то проголосив деренчливим голосом тост за фірму "Йоганн Будденброк" і за її подальший ріст, поступ і процвітання на славу рідного міста.
Йоганн Будденброк, як голова сім'ї і старший представник торгового дому, склав усім дяку за тепле слово й послав Томаса по третю пляшку мальвазії, бо помилився, гадаючи, що стане двох..
Лебрехт Крегер також узяв слово. Він дозволив собі вільність: лишився сидіти, вирішив, що так його мова справить ще більше враження, і тільки завзято жестикулював головою і руками, коли виголошував тост за господинь дому – мадам Антуанету і пані Елізабет.
Та коли він скінчив, коли пудинг був уже майже доїдений, а мальвазія випита, тоді, відкашлюючись, повільно підвівся Жан-Жак Гофштеде. У всіх за столом вихопилось одностайне "Ах!", а діти з радощів аж заплескали в долоні.
– Так, excusez![23] Я не міг собі відмовити… – почав він, однією рукою злегенька поторсавши свого гострого носа, а другою витягаючи з кишені аркуш паперу.
В залі запала глибока тиша. Аркуш, якого він тримав тепер у руках, був зворушливо, строкато розмальований, і на одному боці, в овалі з червоних квіточок та золотих закруток, красувався напис. Гофштеде зачитав його:
– "З приводу дружнього запрошення на радісне свято новосілля в щойно придбаному будинку родини Будденброків. Жовтень тисяча вісімсот тридцять п'ятого року".
Тоді перевернув аркуш і почав ледь тремтячим старечим голосом:
Любі друзі! Як сьогодні
В пісні цій забути вас,
Цю оселю – дар господній
Вам до віку, не на час?!
Другові з волоссям сивим
І дружиноньці його,
Їхнім діточкам щасливим
Вірша присвячу цього.
Люба ваша мені згода:
Ви ж – як ті боги колись,
Мов Венери мила врода
І Вулканів хист зійшлись.
Хай майбутнє зловороже
Вам утіхи не урве.
Кожен день хай щось хороше
Вам приносить і нове.
Радість без кінця й без краю
Ваше щастя дасть мені.
Скаже й погляд мій, що маю
Я у серці, в глибині.
Тож в добрі живіть віднині
Й споминайте залюбки
Друга, що в своїй хатині
Склав для вас оці рядки.
Гофштеде вклонився, і все товариство бурхливо заплескало в долоні.
– Charmant, Гофштеде! – вигукнув старий Будденброк. – За твоє здоров'я! Ні, таки чудово!
А коли пані Елізабет підняла чарку, щоб цокнутися з поетом, її ніжні щоки ледь почервоніли – дона добре помітила, як Гофштеде на слові "Венера" чемно вклонився в її бік…
Розділ сьомий
Загальне пожвавлення дійшло до найвищої межі, і пан Кеппен відчув доконечну потребу розстебнути кілька гудзиків на жилеті, але, на жаль, про це годі було й мріяти, бо навіть літнім чоловікам такого не дозволялося. Лебрехт Крегер сидів так само рівно, як і на початку обіду, пастор Вундерліх був і далі блідий і коректний, старий Будденброк хоч трохи й відхилився назад, але тримався якнайпристойніше, і тільки Юстус Крегер явно захмелів.