Будденброки

Сторінка 61 з 194

Томас Манн

Та найдужче дратував її щораз помітніший релігійний дух, який запанував у просторому батьківському домі, бо консул чим дужче занепадав на здоров'ї, тим робився побожніший, та й дружина його, старіючись, теж починала знаходити втіху у вірі. В Будденброків віддавна був звичай молитися гуртом, перед тим як сідати до столу; тепер же від якогось часу стало законом, що двічі на день, вранці і ввечері, вся родина разом із слугами збиралася в малій їдальні і слухала, як господар дому читав розділ з біблії. Крім того, до них з кожним роком частіше навідувалися різні проповідники й місіонери, бо цей шанований патриціанський дім на Менгштраее, – де, між іншим, чудово годували, – у світі лютеранського й реформатського духівництва, серед вітчизняних і закордонних місіонерів віддавна мав славу гостинного притулку, і до нього з усіх кінців Німеччини по дорозі заїздили нестрижені добродії в чорних сутанах, щоб пожити там який день, певні, що на них чекають побожні розмови, сита їжа і щедра лепта на святі потреби. Міські проповідники також почувалися в Будденброків як у себе вдома…

Том був надто розумний і тактовний, щоб дозволити собі бодай посмішку, але Тоні глузувала з святих отців у живі очі, навіть більше: вона ніби заповзялася при кожній нагаді виставляти їх на тлум.

Часом, коли на матір нападала мігрень, мадам Грюнліх перебирала на себе господарство в домі і визначала, що варити на обід. Одного дня, коли в них гостював заїжджий проповідник, що дивував усіх своїм апетитом, вона підступно звеліла приготувати суп із салом, традиційну страву їхнього міста – навар із сала й квашеної городини, куди вкидали потім цілий обід; шинку, картоплю, мариновані сливи, печені груші, цвітну капусту, горох, боби, буряк тощо, та ще й додавали овочевого соку; ніхто в світі не міг їсти того суну, якщо не був призвичаєний до нього змалку.

– Ну як? Подобається вам, пане пастор? – допитувалась Тоні. – Ні? О господи, хто б подумав? – І, скорчивши хитрющу міну, вона легенько провела кінчиком язика по верхній губі, як завжди, коли обмірковувала або робила вже якусь капость.

Товстун покірно відклав ложку і простодушно сказав:

– Я почекаю другої страви.

– Так, ще буде невеличкий десерт, – квапливо мовила пані Елізабет, бо після того супу годі було й думати про якусь "другу страву".

Розчарований пастор мусив задовольнитися кількома грінками та яблучним повидлом і встав з-за столу голодний. Тоні нишком хихотіла, а Том, звівши догори одну брову, насилу стримувався, щоб не засміятися.

Іншого разу Тоні розмовляла внизу з кухаркою Стіною про хатні справи, коли саме вернувся з міста пастор Матіас із Канштата, що вже кілька днів гостював у їхньому домі, і подзвонив біля дверей. Стіна, по-сільському перевальцем, пішла відчиняти, і пастор, що хотів пошанувати кухарку добрим словом і водночас випробувати її віру, ласкаво спитав:

– Чи плекаєш ти в серці своєму любов до всеблагого пана нашого?

Може, він думав чимось винагородити її, якщо вона виявить ревну відданість спасителеві.

Стіна вражено витріщила на нього очі й почервоніла.

– Атож, пане пастор, – непевно відповіла вона. – А про котрого ви пана кажете? Про старого чи про молодого?

Мадам Грюнліх не забула розповісти про це вголос за столом, і навіть мати зайшлася своїм уривчастим крегерівським сміхом.

Консул, звичайно, спохмурнів і сердито втупився в тарілку.

– Непорозуміння… – збентежено промурмотів пастор Матіас.

Розділ одинадцятий

Те, про що буде мова далі, сталося наприкінці літа тисяча вісімсот п'ятдесят п'ятого року після обіду в неділю. Будденброки сиділи в кімнаті з краєвидами і чекали на консула, який ще одягався внизу. Вони домовилися з Кістенмакерами піти разом на прогулянку до парку біля міської брами – всі, крім Клари й Клотільди, що недільними вечорами ходили до однієї приятельки плести шкарпетки для негренят. У парку вони мали намір випити кави, а тоді, якщо Дозволить погода, ще, може, й покататися човном по річці.

– З татом здуріти можна! – сказала Тоні: вона полюбляла круте слівце. – Чи він може хоч раз колись вчасно зібратися? Сидить за своїм столом, і з місця його не зрушиш… То йому треба те скінчити, то інше… О господи, може, дійсно всі ті справи такі нагальні, я не хочу нічого казати… Хоч не вірю, що ми збанкрутуємо, як він покладе перо на чверть години раніше. А вже й так спізнившись хвилин на десять, він знов щось пригадує, кидається назад, перескакуючи по два східці, хоч знає, що від напруження в нього приливає кров і колотиться серце… І так щоразу, як ми йдемо в гості або вибираємось на прогулянку! Вічно йому ніколи! Невже не можна вчасно закінчити роботу і йти поволі? Що за легковажність! Бувши вами, я б, мамо, поговорила з ним як слід…

Тоні, в модній сукні з мінливого шовку, сиділа на канапі поряд з матір'ю. Пані Елізабет убрана була в довгу сукню з сірого пружкуватого шовку, оздоблену чорним мереживом. Атласні стрічки чепчика, пошитого з цупкого тюлю та мережив, були зав'язані бантом коло підборіддя і спадали на груди. Її гладенько зачесані коси не втратили свого рудуватого кольору. В руках, білих; з синюватими жилками, вона тримала торбинку. В кріслі коло неї примостився Том і, відкинувшись на спинку, курив цигарку, а коло вікна одна навпроти одної сиділи Клара і Тільда. Дивлячись на Клотільду, аж не вірилось, що можна переводити щодня стільки смачної, доброї їжі, і все надаремне. Вона ставала дедалі худіша, і чорна сукня, що взагалі не мала ніякої форми, нітрохи цього не приховувала. Обличчя в неї було довге, сіре й покірне, коси рівні, попелясті, а ніс великий, пористий, донизу потовщений…

– Ви вважаєте, що сьогодні не буде дощу? – запитала Клара.

Вона мала звичку ставити питання, не підвищуючи голосу і пильно, суворо дивлячись у вічі тому, до кого зверталася. Єдиною прикрасою на її брунатній сукенці був білий накрохмалений комірець і такі самі манжети. Вона сиділа рівно, склавши руки на колінах. Слуги нікого в цілому домі так не боялись, як її. Останнім часом вона замість батька читала вранці і ввечері біблію, бо в консула почала боліти від того голова.