Будденброки

Сторінка 57 з 194

Томас Манн

– Ні, звичайно, ні! Ага, в калюжу… Смішно, страх як смішно! Та чи не здається вам, пане консул, що банкрутство вашого шановного зятя поставить і вас у невигідному світлі… Га? Кине на вас тінь…

– Я можу вам тільки ще раз порадити, щоб ви полишили мені самому дбати про свою добру славу в діловому світі, – сказав консул.

Пан Грюнліх безпорадно глянув на свого банкіра й почав знову:

– Тату… благаю вас, подумайте, що ви робите!.. Хіба ч йдеться тільки про мене? Ох, я… хай би я собі гинув! Але ж ваша дочка, моя дружина, яку я так кохаю і якої так тяжко домагався… і наша дитина, наша невинна дитина… на них також чекають злидні! Ні, тату, я цього не витримаю! Я накладу на себе руки! Відберу собі життя, повірте мені! І хай тоді господь простить вам ваш гріх!

Йоганн Будденброк зблід і сперся на спинку крісла. Серце йому калатало. Вдруге доводиться йому витримувати навалу почуттів цього чоловіка, начебто цілком щирих, знову, як тоді, коли консул повідомив його про зміст доччиного листа, присланого з Травемюнде, він почув цю моторошну погрозу, і знову консула пойняла властива його поколінню романтична повага до людських почувань, що завжди була в неладі з його тверезим, практичним купецьким розумом. Одначе цей напад тривав не більше, ніж секунду. "Сто двадцять тисяч", – подумки проказав він, тоді спокійно й твердо заявив:

– Антонія – моя дочка. Я зумію зробити так, щоб вона не страждала безневинно.

– Що ви хочете цим сказати?.. – сторопіло запитав пан Грюнліх.

– Ви про це довідаєтесь, – відповів консул. – А тепер мені більше нема чого додати.

З цими словами він підвівся, рішуче відсунув своє крісло й рушив до дверей.

Пан Грюнліх сидів занімілий, закляклий, приголомшений; губи в нього судомно сіпалися, проте не могли нічого вимовити. Зате панові Кеесельмайєрові рипуча, тверда консулова поведінка повернула добрий гумор. Атож, він ставав чимраз веселіший, уже понад усяку міру, зловісно веселий! Пенсне з нього спало, ніс задерся аж до очей, а малесенький рот, з якого стирчали два самітні зуби, здавалось, ось-ось роздереться. Короткі червоні руки заметляли в повітрі, пух на голові заворушився, перекривлене, геть змінене з надмірної втіхи обличчя з сивими стриженими баками почервоніло, мов буряк.

– Ага-а! – крикнув він, аж захлинаючись. – Оце-то смішно, страх як смішно! Але я б радив вам добре подумати, консуле Будденброк, перше ніж викинути на сміття такого пречудового, такого рідкісного зятя!.. Вдруге ви вже на цілому божому світі не знайдете такого діловитого й винахідливого! Ага! Ще чотири роки тому, коли нам наступали на горло… накинули зашморг на шию… ми негайно пустили на біржі поголоску про заручини з мадемуазель Будденброк, хоч тими заручинами ще й не пахло… Спритно! Ні-і, таки страх як спритно!..

– Кессельмайєре! – вереснув пан Грюнліх І судомно замахав руками, ніби відпихав від себе якусь примару; тоді кинувся в куток кімнати, сів на стілець, затулив обличчя долонями і зігнувся так низько, що кінчиками своїх баків торкнувся литок. Кілька разів він навіть підтягав догори коліна.

– Як ми цю штуку втнули? – повів далі пан Кессельмайєр. – Як нам пощастило підхопити донечку з вісімдесятьма тисячами марок посагу? Ого-го! Ми ще й не таке вміємо! Хто має хоч на гріш діловитості, то може всього доскочити! Треба тільки розікласти перед дорогим татусем гарні книги, чудові, чистісінькі книги, де все має найкращий вигляд… от тільки що воно не зовсім відповідає суворій дійсності… Бо в суворій дійсності три чверті посагу вже були призначені до сплати по векселях!

Консул, блідий як смерть, стояв коло дверей і тримався за клямку. По спині в нього йшов мороз. Невже він опинився в цій невеличкій, освітленій миготливим світлом кімнаті сам на сам із шахраєм і оскаженілою з люті мавпою?

– Я гордую вашими словами, добродію, – мовив він непевним голосом. – Гордую вашим божевільним лихослів'ям, тим паче, що воно зачіпає і мене… мене, який зовсім не з легковажності штовхнув свою дочку в біду. Відомості про свого зятя я дістав з певних джерел. А на все інше була божа воля!

Консул обернувся, він не хотів нічого більше чути й відчинив двері. Але пан Кессельмайер гукнув йому навздогін:

– Ага! Відомості? А від кого? Від Бока? Від Гаутстікера? Від Петерсена? Від Масмана й Тіма? Та вони ж усі були зацікавлені! І ще й які зацікавлені! Вони всі були раді-радісінькі, що завдяки цьому шлюбові повернуть свої гроші…

Консул грюкнув за собою дверима.

Розділ дев'ятий

В їдальні поралася кухарка Дора, та, що була не зовсім чесна.

– Попроси мадам Грюнліх спуститися вниз, – звелів їй консул.

– Збирайся, дитино моя, – мовив він, коли з'явилася Тоні. Він зайшов із нею до салону. – Збирайся якнайшвидше і доглянь, щоб Еріка також була готова в дорогу… Ми їдемо до міста. Переночуємо в готелі, а завтра рушимо додому.

– Добре, тату, – сказала Тоні.

Обличчя в неї було червоне, розгублене і безпорадне. Вона без потреби, хапливо поправляла на собі сукню, не знаючи, з чого почати готування, все ще не здатна повірити в те, що сталось.

– Що мені брати з собою, тату? – схвильовано й несміливо запитала вона, – Все? Весь одяг? Одну чи дві валізи?… Грюнліх справді збанкрутував? О господи!.. Але мені можна забрати свої коштовності?.. Тату, служниць треба відпустити… а я не маю чим розрахуватися з ними… Грюнліх повинен був сьогодні або завтра дати мені грошей на господарство…

– Облиш, доню, все це владнається без тебе. Візьми тільки найнеобхідяіше… одну валізку… маленьку. Твої речі тобі потім пришлють. І мерщій, чуєш? Нам треба…

Ту мить завіси розсунулися, і до салону зайшов пан Грюнліх. Розпростерши руки й схиливши набік голову, з міною людини, що хоче сказати: "Ось я! Вбий мене, як хочеш!" – він швидкою ходою підступив до дружини й опустився навколішки біля самих її ніг. Весь його вигляд викликав співчуття. Золотаві баки були скуйовджені, сурдут зім'ятий, комір розстебнутий, краватка зсунулася вбік, а на лобі виступили крапельки поту.

– Антоніє! – вигукнув він. – Ось я біля твоїх ніг… Чи ти маєш у грудях серце, чутливе серце?.. То вислухай мене… Перед тобою людина, приречена на загибель, якщо… Так, я помру з горя", коли ти знехтуєш моє кохання! Я стою перед тобою навколішки… Чи в тебе стане відваги сказати: "Ти мені осоружний! Я покидаю тебе"?