Будденброки

Сторінка 4 з 194

Томас Манн

– Пардон, любий пасторе… На кілька слів, мамо!

Пастор добродушно кивнув головою, і консул Будденброк повів стару даму назад до вікна в кімнаті з краєвидами.

– Щоб довго не розводитись: прийшов лист від Готгольда, – сказав він тихо й швидко, дивлячись у її темні допитливі очі, й дістав з кишені складений удвічі запечатаний конверт. – Його рука… Це вже третій, а тато відповів йому тільки на перший… Що робити? Лист прийшов іще о другій годині, давно треба було б віддати його татові, але невже ж я мав сьогодні псувати йому настрій? Що ви скажете? Ще не пізно його викликати…

– Ні, ти маєш слушність, Жане, краще зачекати! – мовила мадам Будденброк і, за своїм звичаєм, швидко схопила сина за руку, – Що там може бути? – додала вона стурбовано. – Хлопець стоїть на своєму. Домагається відступного за пайку в домі… Ні, ні, Жане, краще не тепер… Може, ввечері, як лягатимем спати…

– Що робити? – знову сказав консул і сумно похитав головою. – Я сам не раз хотів просити тата поступитися… Щоб не здавалось, ніби я, брат, вліз у довір'я до батька і рию яму під Готгольда… Та й не хочу, щоб тато, не дай боже, подумав щось негарне. Але як чесно казати… врешті, я ж татів компаньйон. А крім того, поки що ми з Бетсі платимо і за третій поверх, як звичайні пожильці… Що ж до сестри у Франкфурті, то тут справу залагоджено. Її чоловік уже тепер, за татового життя, отримає відступне: четверту частину купівельної ціни будинку. Добра умова, тато залагодив її дуже вміло й тактовно, і для фірми воїна дуже корисна. А що тато так неприхильно ставиться до Готгольда, то це…

– Ні, Жане, що ти вигадуєш, твій погляд на цю оправу кожному зрозумілий. Проте Готгольд вважає, що я, його мачуха, дбаю тільки про своїх дітей і навмисне відвертаю від нього батька. Ось що прикро…

– Але ж він сам винен! – майже крикнув консул, проте, глянувши на двері до їдальні, притишив голос. – Він сам винен, що так погано склалися їхні стосунки! Подумайте самі! Невже він не міг бути розважніший? Чого йому було одружуватися з тією мадемуазель Штювінг і… з її крамничкою?.. – На цьому слові консул засміявся, сердито і водночас збентежено. – Огида до тієї крамнички – батькова слабість, але Готгольдоіві треба було шанувати це його невеличке марнославство…

– Ох, Жане, найкраще було б, якби батько поступився!

– Але хіба я можу його нараджувати? – прошепотів консул і нервово підніс руку до чола. – Я зацікавлений особисто і тому мав би сказати: "Тату, заплатіть". Проте я ще й компаньйон і мушу захищати інтереси фірми; тож як тато вважає, що він не зобов'язаний забирати з оборотного капіталу гроші для неслухняного, збунтованого сина… Йдеться про чималу суму – більше як одинадцять тисяч талярів. Це v добрі гроші… Ні, ні, я не можу нараджувати… але й не можу відраджувати. Не хочу нічого знати про це. Тільки розмова з татом для мене desagreable[14]…

– Хай увечері, Жане. А тепер ходімо, люди чекають…

Консул сховав листа до кишені, дав руку матері, і вони разом зайшли до яскраво освітленої їдальні, де товариство якраз розмістилося навколо довгого столу.

З ясно-блакитного тла шпалер майже пластично виступали між стрункими колонами білі постаті богів. Вікна були запнуті важкими червоними завісами, а в кожному кутку горіло у високому, позолоченому канделябрі вісім свічок, не рахуючи тих, що стояли на столі в срібних свічниках. Над масивним буфетом, навпроти дверей до кімнати з краєвидами, висіла велика картина – якась італійська затока; її імлисто-блакитний тон у цьому освітленні справляв надзвичайне враження. Попід стінами стояли величезні канапи з твердими спинками, оббиті червоним адамашком.

Коли мадам Будденброк сідала на своє місце між старим Крегером, який головував на тому боці столу, що від вікна, і пастором Вувдерліхом, на обличчі в неї не було вже й сліду турботи чи тривоги.

– Bon appetit![15] – сказала вона і на свій лад коротко, приязно кивнула головою, швидко перебігши очима через ввесь стіл, аж до того краю, де сиділи діти…

Розділ четвертий

– Молодця Будденброк, скажу я вам! – вихопився гучний голос пана Кеппена з загальної розмови, коли служниця з червоними голими руками, в грубій смугастій спідниці і в маленькому білому чепчику майже на потилиці, з допомогою мамзель Юнгман і покоївки пані Елізабет "згори" рознесла гарячу зелену юшку з грінками і всі обережно взялися їсти. – Молодця! Який простір, яка елеганція… Тут можна жити, скажу я вам…

Пан Кеппен не бував у попередніх господарів цього дому; він недавно розбагатів, походив з родини не вельми патриціанської і, на жаль, ніяк не міг відвикнути від деяких простацьких висловів, як хоча б оте "скажу я вам", що його він приточував, де треба й де не треба. Крім того, він казав "молодця" замість "молодець".

– Та ще й придбане запівдарма, – сухо зауважив пан Гретьєнс, що напевне мав це знати, й крізь складену трубочкою долоню почав пильно розглядати італійську затоку.

Гостей порозсаджувано якомога впереміж, приятелів посеред родичів, але не всюди вдалося дотриматись такого ладу: старі Евердіки сиділи, як завжди, поряд, пані Евердік мало не на колінах у чоловіка, і ніжно кивали одне одному головою. Зате старий Крегер, високий і рівний, велично сидячи між пані Ланггальс та мадам Антуанетою, розподіляв свої елегантні жести й стримані жарти між обома дамами.

– А коли цей дім збудовано? – спитав пан Гофштеде навскоси через стіл старого Будденброка, що веселим, трохи глузливим тоном розмовляв з мадам Кеппен.

– Anno…[16] стривайте… десь тисяча шістсот вісімдесятого, якщо не помиляюся. Зрештою, мій син ліпше знається на таких датах.

– Вісімдесят другого, – ввічливо вклонившись, озвався консул з другого кінця столу; він лишився без дами й сидів біля сенатора Ланггальса. – Докінчено взимку тисяча шістсот вісімдесят другого року. "Ратенкамп і компанія" почала тоді швидко йти вгору… Тяжко стає, коли подумаєш, як занепала ця фірма за останні двадцять років…

Розмова за столом затихла, на якісь півхвилини запала мовчанка. Кожен дивився в свою тарілку й згадував славетну колись родину Ратенкампів. Вони побудували цей дім, мешкали в ньому, тоді зубожіли і, дійшовши до краю, мусили вибратися з нього…