– До побачення, любий Жане.
– Ти все-таки взяла б ще трохи меду, Тоні, – сказала пані Елізабет, коли зосталася сама з дочкою, що непорушно сиділа на своєму місці, похиливши голову. – Їсти треба як слід…
Помалу сльози в Тоні висохли. Голова її палала, думки переганяли одна одну. Господи, оце то подія! Вона, звичайно, знала, що колись стане дружиною купця і що то буде солідний, вигідний шлюб, який не принизить гідності родини й фірми… Але це вперше сталося, що хтось насправді, не жартома захотів з нею одружитися! Як треба вестися в такому випадку? її, Тоні Будденброк, почали раптом стосуватися всі ті страшенно важливі слова, що їх досі вона тільки вичитувала в книжках: "дала свою згоду", "попросив її руки", "на ціле життя"… Боже, в якому незвичайному, несподіваному становищі вона опинилася!
– А ви, мамо? – спитала вона. – То ви також радите мені… дати свою згоду? – Тоні спіткнулася на цьому вислові – надто він пишний і неприродний, – та врешті все– таки вимовила його, і навіть з гідністю. Вона вже трохи соромилася свого недавнього розгублення. Шлюб із паном Грюнліхом і досі здавався їй не меншою нісенітницею, ніж десять хвилин тому, але усвідомлення свого важливого становища сповнювало її чимраз більшою втіхою.
Пані Елізабет сказала:
– Що я можу радити, дитино моя? Хіба тато радив тобі? Він тільки не відраджував, та й годі. Бо це було б безвідповідально з його боку, і з мого так само. Тобі трапляється якраз те, А що люди звуть доброю партією, люба Тоні… Ти б мала в Гамбурзі чудові умови і могла б жити на широку ногу…
Тоні сиділа непорушно. Перед її очима раптом наче промайнули зелені завіси, такі, "які прикрашали салон у діда з бабою… Чи вона, ставши мадам Грюнліх, питиме вранці шоколад? Не личило про таке питати.
– Батько вже сказав тобі: ти маєш час добре все обміркувати, – повела далі мати. – Але ми повинні звернути твою увагу на те, що така нагода влаштувати своє щастя випадає не кожного дня. І цим шлюбом ти якраз виконала б своє призначення і свій обов'язок. Авжеж, доню моя, на це теж я мушу звернути твою увагу. Ти сама добре знаєш: той шлях, що сьогодні перед тобою відкривається, визначений тобі наперед…
– Так, – задумливо мовила Тоні. – Звичайно.
Вона чудово знала свій обов'язок перед родиною та фірмою і пишалася ним. Вона, Антонія Будденброк, перед якою вантажник Матісен скидав циліндра, дочка консула Будденброка, що ходила по місту як його маленька володарка, знала напам'ять історію своєї родини і була перейнята ЇЇ духом. Уже кравець у Ростоці дуже добре мався, а відтоді Будденброки все йшли вгору. Тоні була покликана сприяти блискучій славі фірми "Йоганн Будденброк" вигідним, почесним шлюбом… Том задля того самого працював у конторі… Так, це партія добра, нема що казати. Та якби ж не пан Грюнліх! Вона немов бачила перед собою його золотаві баки, рожеве, усміхнене обличчя з бородавкою біля носа, жовтий ворсистий сурдут і дрібну ходу, чула його оксамитовий голос…
– Я так і знала, – мовила мати, – що ми зуміємо спокійно все розважити… а може, й вирішили вже?
– Ой, боронь боже! – вигукнула Тоні, вкладаючи в те "ой" усе своє обурення. – Яке безглуздя – одружитися з Грюнліхом! Я його вічно шпигала дошкульними словами… Не розумію, як він мене й досі не зненавидів! Невже в нього немає ні крихти гордощів?
І вона заходилася мастити медом скибку домашнього хліба.
Розділ третій
Цього року Будденброки нікуди не поїхали навіть під час канікул Христіана ж Клари; Консул заявив, що він надто завантажений роботою, а крім того, їх тримало на Менгштрасе нерозв'язане питання з заміжжям Тоні. Панові Грюнліху послано надзвичайно дипломатичного листа – консул написав його власноручно, – але далі справа не посувалася через впертість Тоні, що виявлялася чисто по-дитячому.
– Боронь боже, мамо! – казала вона. – Я його не зношу! – І робила особливий наголос на останньому слові.
Або ще врочисто заявляла:
– Батьку (звичайно вона казала консулові "тату"), я ніколи не дам йому своєї згоди!
На цьому все, мабуть, і застряло 6 на довгий час, коли б десь днів через десять після тих переговорів у малій їдальні, якраз у середині липня, не сталася ще одна подій…
Було ясне, тепле надвечір'я; мати кудись вийшла, і Тоні з книжкою в руках сиділа сама біля вікна в кімнаті з краєвидами, коли Антон подав їй візитну картку. Не встигла вона прочитати ім'я на ній, як до кімнати зайшов добродій у збористому сурдуті й горохових штанях. Звичайно, то був пан Грюнліх; на обличчі в нього було написане благання й ніжність.
Тоні перелякано схопилася з стільця і зробила такий рух, наче хотіла втекти до великої їдальні. Як можна говорити з чоловіком, що просив твоєї руки? Вона побіліла, як крейда, серце її мало не вискакувало з грудей. Поки пан Грюнліх був десь далеко, Тоні просто тішили поважні переговори з батьками, раптова значущість її особи і її слова. Та ось він знову тут! Стоїть перед нею! Що тепер буде? Вона вже відчувала, що зараз знову заплаче.
Пан Грюнліх швидким кроком, простягши руки й схиливши набік голову, з такою міною, наче хотів сказати: "Ось я! Вбий мене, як хочеш!" наблизився до неї.
Який збіг обставин! – вигукнув він, – Я трапив на вас, Антонів!
Так і сказав: "Антонів".
Тоні, з романом у руці, випросталася коло свого стільця і, віддувши губи й за кожним словом стріпуючи головою, з глибоким обуренням крикнула:
– Як… ви… смієте!
Та сльози вже підступали їй до горла.
Пан Грюнліх був надто схвильований, щоб завважити її вигук.
– Хіба я міг довше чекати?.. Хіба я не повинен був вернутися сюди? – напосідався він. – На тому тижні я отримав листа від вашого любого татуся, і той лист сповнив моє серце надією! То чи ж міг я довше витримати, не бувши певний до кінця, панно Антонів? Ні, не міг… Я вскочив у карету… Поїхав сюди… Найняв кілька кімнат у готелі "Місто Гамбург"… І ось я тут, Антонів, щоб почути з ваших уст остаточне, вирішальне слово, яке зробить мене безмежно, невимовно щасливим!
Тоні остовпіла з подиву: сльози на очах у неї висохли. Оце так подіяв батьків обережний лист, що відкладав будь-яке вирішення на невизначений термін! Вона промурмотіла три чи чотири рази підряд: