– Боже мій! То-оме!.. – промовила вона.
Аж дивно, скільки можна було тягти тих троє коротких слів.
Топі терпіла мовчки: не варт озиватися, бо Том дотепніший за неї. Знову щось скаже, всі зарегочуть і будуть на його боці. Вона тільки сердито роздула ніздрі і здвигнула плечима. Та коли мати заговорила про наступний бал у консула Гунеуса і щось згадала про нові лаковані черевички, Тоні зняла й другого ліктя зі столу і жваво приєдналася до розмови.
– Ви собі балакаєте, – жалібно вигукнув Христіан, – а в мене такий страшенно важкий урок! Я б також хотів бути купцем!..
– Аякже, ти щодня хочеш чогось іншого, – сказав Том.
Тієї миті на стежці з'явився Антон; він ніс. на таці візитну картку, і всі з цікавістю звернули очі на нього.
– "Грюнліх, агент, – прочитав консул. – Із Гамбурга". Приємний чоловік, мені його дуже добре рекомендували. Син пастора. Я маю до нього справи. Нам треба дещо обговорити… Антоне, скажи панові –ти не заперечуєш, Бетсі? – хай прийде сюди…
Стежкою дріботів уже, тримаючи капелюха й ціпка в тій самій руці, трохи витягнувши вперед шию, середній на зріст чоловік років десь тридцяти двох у зеленясто-жовтому, ворсистому, довгополому сурдуті й сірих нитяних рукавичках. Чуб він мав білявий, ріденький, обличчя рожеве й усміхнене, а біля самої ніздрі темніла велика бородавка. Верхня губа й підборіддя в нього були гладенько виголені, а з щік, за англійською модою, звисали довгі баки прикро золотавого кольору. Ще здалеку він на ознаку своєї глибокої відданості махнув великим світло-сірим капелюхом.
Останній крок він зробив дуже великий і верхньою половиною тіла обвів півколо, вклонившись у такий спосіб усім разом.
– Я перебив вам, вдерся в родинне коло, – оксамитовим голосом проголосив він свою виняткову скромність, – Ви читали цікаві книжки, бесідували… Уклінно прошу вибачити!
– Ласкаво просимо, дорогий пане Грюнліху! – сказав консул. Він підвівся, як і його сини, й потиснув гостеві руку. – Я радий нагоді привітати вас не в конторі, а вдома, серед своєї родини. Бетсі, це пан Грюнліх, мій надійний клієнт… Моя дочка Антонія… Моя небога Клотільда… З Томасом ви вже знайомі… А це мій другий син, Христиан, гімназист.
На кожне ім'я пан Грюнліх низенько кланявся.
– Повірте мені, – знову озвався він, – що я не мав на гадці з'явитися до вас непроханим гостем. Я прийшов у справах, і якщо мені дозволено буде попросити пана консула пройтися зі мною по садку…
Пані Елізабет заперечила йому:
– Ви зробите нам ласку, якщо не зразу почнете ділову розмову з моїм чоловіком, а хвилинку побудете в нашому товаристві. Сідайте!
– Уклінно дякую, – чуло мовив пан Грюнліх.
Він сів на краєчку стільця, що його підставив Том, поклав капелюха й ціпка на коліна, тоді вмостився зручніше, пригладив долонею свої баки і кашлянув, – вийшло щось подібне до "ге-ем!". Усе те справляло таке враження, наче він хотів сказати: "Це був тільки вступ. А що далі?"
І пані Елізабет перейшла до основної частини розмови.
– Ви живете в Гамбурзі? – спитала вона, схиливши набік голову. Шитво й досі лежало в неї на колінах.
– Звичайно, пані Будденброк, – відповів пан Грюнліх і знову вклонився, – Я мешкаю в Гамбурзі, проте здебільшого життя моє минає в дорозі. В мене дуже багато роботи, і, дозволю собі сказати, робота моя неспокійна, ге-ем!
Пані Елізабет звела брови і ворухнула губами, наче хотіла мовити з пошаною: "Он як?"
– Невтомна діяльність моя життєва потреба, – додав пан Грюнліх, напівобернувшись до консула, і знову кашлянув, бо помітив погляд панни Антонії – таким холодним, допитливим поглядом дівчата міряють незнайомих молодих чоловіків; здавалось, той холод може щомиті перейти в зневагу.
– У нас в родичі в Гамбурзі, – зауважила Тоні, аби не мовчати.
– Дюшани, – поясниш консул. – Родина моєї небіжки матері.
– О, мені це дуже добре відомо! – поспішив запевнити їх пан Грюнліх. – Я мав честь бути їм відрекомендованим. То все чудові люди, великого серця і великої душі… ге-ем! Далебі, якби в кожній родині панував такий дух, як там, на світі жилося б краще. Тут тобі й віра, і милосердя, і щира побожність, одне слово, справжнє християнство, мій ідеал. І разом з тим – витончена світськість, аристократам, надзвичайна елегантність. Мене особисто, пані Будденброк, це просто зачаровує!
Тоні подумала: "Звідки він знає моїх батьків? Він каже саме те, що їм хочеться почути…"
Але консул схвально зауважив:
– Такі широкі погляди дуже приємно бачити в кожній людині.
Пані Елізабет теж не втрималась і простягла гостеві руку, тихо дзенькнувши браслетом; на ознаку особливої прихильності вона повернула її долонею вгору.
– Ви немов читаєте мої думки, дорогий пане Грюнліху!
Пан Грюнліх устав, поклонився, тоді знову сів, погладив баки й кашлянув, наче хотів сказати: "Підемо далі".
Пані Елізабет згадала кількома словами про травневі дні сорок другого року, такі жахливі для рідного міста пана Грюнліха.
– Авжеж, – погодився гість, – та пожежа – тяжке лихо, страшна кара за наші гріхи. За майже докладними підрахунками вона завдала збитків на сто тридцять п'ять мільйонів. Щоправда, мені особисто лишилось тільки дякувати господові… Я нітрохи не постраждав. Вогонь лютував головним чином у парафіях церков святого Петра й святого Миколая… Який прегарний садок! – змінив він тему і, подякувавши, взяв у консула запропоновану йому сигару. – І неймовірно великий, як на місто! А скільки квіток, та яких барвистих!.. О господи, я до безтями люблю квітки і взагалі природу! Он ті маки з того краю – яка пречудова оздоба!.
– Пай Грюнліх похвалив гарне розташування будинку, потім ціле місто, потім консулову сигару, і для кожного знайшов ввічливе слово.
– Дозвольте поцікавитись, мадемуазель Антонів, що ви читаєте? – спитав він, усміхаючись.
Тоні чомусь насупила брови й відповіла, не дивлячись на пана Грюнліха:
– "Серапіонові брати" Гофмана.
– Справді? О, це видатний письменник, – зауважив він. – Пробачте… я забув ім'я вашого меншого сина, пані Будденброк.
– Христіан.
– Чудове ім'я! Я, дозволю собі зауважити, – пан Грюнліх знову обернувся до господаря будинку, – люблю імена, які вже самі свідчать, що той, кому вони належать, – християнин. У вашій родині, наскільки мені відомо, з покоління в покоління переходить ім'я Йоганн. Як тут, не згадати про улюбленого учня Христового? А, наприклад, мене, насмілюся сказати, – балакливо провадив він далі, – звати Бендикс, як і більшість моїх предків. Це, власне, розмовне скорочення від Бенедикта… Ви також щось читаєте, пане Будденброку? Ага, Ціцерона! Важка річ промови цього великого римського оратора. "Quous-que tandem, Catilina…".[42] Ге-ем. Так, я теж не зовсім ще забув латинську мову!