Доктор Мантельзак раптом рвучко підвівся, і Петерсен так само рвучко шарпнувся за партою. Тієї самої миті вчитель залишив кафедру, вірніше, стрімголов зіскочив з неї і швидкою, сягнистою ходою рушив до Петерсена.
– Ви маєте ключ у книжці, переклад! – сказав він, спинившись коло нього.
– Ключ?… Я?.. Ні, не маю… – замурмотів Петерсен.
Це був вродливий хлопець з густим білявим чубом і дуже гарними блакитними очима, що тепер злякано кліпали.
– Ні, пане вчитель… пане доктор… Ключ?.. Звідки він у мене? Ви помиляєтесь… Дарма мене підозрюєте… – Петерсен плів щось недоладне, зі страху добирав якісь пишномовні слова, сподіваючись, що вони вплинуть на вчителя… – Я не обдурюю… – розпачливо мовив він. – Я завжди був чесний… усе своє життя!
Але доктор Мантельзак, на жаль, був надто впевнений в іншому.
– Дайте мені книжку, – мовив він холодно.
Петерсен учепився в книжку, благально підняв її обома руками вгору і неслухняним язиком забелькотів знов:
– Повірте мені, пане вчитель… пане доктор… У книжці нема нічого… Ніякого ключа… Я не дурю… Я завжди був чесний…
– Дайте мені книжку, – ще раз сказав учитель і тупнув ногою.
Петерсен обм'як, обличчя його посіріло.
– Гаразд, – мовив він і простяг книжку. – Нате. Так, у ній є ключ. Ось він, гляньте! Але я ним не користувався! – раптом крикнув він у простір.
Проте доктор Мантельзак пустив повз вуха цю безглузду брехню, викликану відчаєм. Він витяг "ключа", глянув на нього з таким виразом, ніби тримав у руці щось гидке, сховав його в кишеню і зневажливо кинув Петерсенового Овідія на парту.
– Дайте журнал, – глухо звелів він.
Адольф Тотенгаупт послужливо приніс класний журнал, і Петерсен дістав зауваження за спробу обдурити класного керівника, що на довгий час накладало на нього тавро і позбавляло надії перейти навесні до наступного класу.
– Ви – ганьба класу, – сказав доктор Мантельзак і повернувся на кафедру.
Петерсен сів, як засуджений на смерть. Сусід відразу ж трохи відсунувся від нього. Весь клас поглядав на хлопця із змішаним почуттям відрази, жалю і страху. Він був пропащий, самітний, відштовхнутий, бо його спіймано на злочині. Про нього тепер існувала тільки одна думка: що він справді ганьба класу. Його падіння прийнято і визнано так само беззастережно, як Тімове та Будденбронове щастя і лихо сердешного Мумме… Сам Петерсен дивився на себе тими ж очима, що й усі.
Ті з двадцяти п'яти підлітків, хто мав дуже тіло, досить міцні м'язи і нерви, щоб сприймати життя таким, як воно є, ті й у цьому випадку не побачили нічого особливого – не відчули себе ображеними, а навпаки, вважали, що так і має бути. Але були серед них і такі, що сиділи в понурій задумі… Малий Йоганн дивився на широку спину Ганса-Германа Кіліана, і в його золотаво-карих очах, підведених синюватими тінями, світилася відраза, протест і страх…
А доктор Мантельзак вів далі урок. Він викликав іншого учня, а саме Адольфа Тотенгаупта – сьогодні йому вже перехотілося питати ненадійних. Потім надійшла черга ще одного, не дуже добре підготовленого, що навіть не знав, як перекласти "patula Jovis arbore, glandes", і за нього довелось перекладати Будденброкові… Ганно відповів тихо, не підводячи очей на вчителя, коли той спитав його, і доктор Мантельзак схвально кивнув головою.
Коли скінчився опит, усі перестали цікавитись уроком. Доктор Мантельзак звелів одному пильному учневі перекладати далі без підготовки і слухав його так само неуважно, як і решта двадцять чотири учні, що почали вже готуватися до наступного уроку. До перекладу всім було байдуже: за нього вже не можна було поставити оцінки, так само як і не можна на ньому показати свою "службову" пильність… Та й урок швидко скінчиться. Ось уже й скінчився; пролунав дзвінок. Отак усе обернулось для Ганно. Вчитель йому навіть схвально кивнув головою.
– Ну-ну! – мовив Кай, коли вони всі йшли готичним коридором до хімічного кабінету. – Що ти тепер скажеш, Ганно? "Та, Цезареві глянувши в чоло…" Тобі нечувано пощастило!
– Мене верне, Каю, – відповів Йоганн. – Я не хочу такого щастя, мене верне від нього…
І Кай знав, що на його місці почував би те саме.
У хімічному кабінеті, високому, склепистому приміщенні, парти були розташовані амфітеатром; перед ними стояв довгий стіл, на якому робили досліди, і дві шафи з пробірками. У класі на кінець уроку повітря знов стало важке й задушливе, але тут воно було ще гірше, насичено сірководнем, з яким щойно робили досліди. Кай відчинив вікна, поцупив зошита в Адольфа Тотенгаупта і похапцем почав списувати сьогоднішнє завдання. Ганно і багато інших учнів робили те саме. На це пішла ціла перерва, аж до тієї хвилини, коли пролунав дзвінок і з'явився доктор Мароцке.
Це його Кай і Ганно прозвали Глибокодумом. То був середнього зросту брюнет з незвичайно жовтим обличчям, двома жировиками на лобі, цупкою масною бородою і таким самим чубом. Він завжди справляв враження невиспаного і невмиваного, хоч, мабуть, це тільки так здавалося. Мароцке викладав природничі науки, але головною його спеціальністю була математика, і його вважали за видатного теоретика в цій царині. Любив він також побалакати про філософські місця в біблії і часом, коли був у доброму, мрійливому настрої, ощасливлював учнів старших класів тлумаченням темних місць святого письма… Крім того, він був офіцер запасу і палкий аматор військової служби. Директор Вуліке дуже цінував його за те, що він був одночасно і педагогом, і військовим. Він найдужче за всіх учителів дбав про дисципліну, окидав критичним оком вишикуваних в одну лінію учнів і вимагав від них коротких, чітких відповідей. В цій мішанині містицизму і військової виправки було щось відразливе…
Учні подіставали начисто переписані завдання, і доктор Мароцке почав ходити поміж партами, тикаючи пальцем у кожен зошит. Декотрі хлопці, що нічого не написали, показували старі завдання, але він того не помічав.
Потім почався урок; двадцятьом п'ятьом хлопцям треба було довести свій "службовий" запал на борі, хлорі чи стронції, як перед цим на Овідії. Ганс-Герман Кіліан удостоївся похвали, бо знав, що ВаSO4, або важкий шпат, – найпоширеніший замінник білила. І взагалі він був улюбленцем учителя, оскільки хотів стати офіцером, Ганно і Кай нічогісінько не знали і дістали відповідну позначку в записнику доктора Мароцке.