Місце Ганно було майже посеред класу. Він пройшов туди, засунув під парту книжки, опустився на тверде сидіння, сперся руками на похилу дошку і поклав на них голову. Його пойняло невимовно радісне почуття. Ця гола непривітна кімната була йому бридка й ненависна, тисячі небезпек, що чигали на нього сьогодні, каменем лягали йому на серце. І все-таки поки що, цієї хвилини, ніяка біда йому не загрожувала, ніхто його не бачив, а далі що буде, те й буде. Та й перший урок – закону божого, який викладав пан Балерштедт, – був не дуже страшний… З того, як тремтіла паперова стяжка біля круглої продухвини вгорі, видно було, що до кімнати струменіє нагріте повітря, і газові лампи також давали тепло. Ох, тепер можна випростати закляклі, мокрі руки й ноги і дати їм спочити. Приємна нездорова жара ударила йому в голову, зашуміла у вухах, застелила очі…
Раптом позад нього щось зашурхотіло. Він здригнувся і швидко оглянувся… І диво – з-під задньої парти з'явилася голова графа Кая Мельна. Юний аристократ виліз з-під неї, випростався, легенько обтрусив з рук порох і, променіючи, рушив до Ганно Будденброка.
– А, це ти, Ганно! сказав він. – А я заліз туди, бо подумав, що це хтось із шановних педагогів!
Голос у нього ламався, як1 завжди в перехідному віці; для його приятеля ця пора ще не настала. Кай виріс, як і Ганно, але в ньому нічого не змінилося. Він і далі носив костюм неозначеного кольору, на якому подекуди бракувало гудзика, а на штанях ззаду видніла велика латка. Руки його й далі були не зовсім чисті, але незвичайно гарної форми, з довгими тонкими пальцями і опуклими нігтями. Рудувате волосся, сяк-так розділене посередині й далі патлами спадало на прекрасне, біле, як алебастр, чоло, під яким блищали блакитні очі, глибокі й гострі водночас… Контраст між його вкрай неохайним туалетом і незвичайно тонким, аристократичним обличчям з леді" горбоватим, орлиним носом і трохи віддутою верхньою губою тепер ще дужче впадав у вічі.
– Ох, Каю, – сказав Ганно, скрививши рота і схопившись за серце, – як же ти мене перелякав! А ти чого тут сидиш і ховаєшся? Також спізнився?
– Боронь боже, – відповів Кай. – Я вже давно тут. Адже в понеділок не дочекаєшся, як би швидше попасти в цей заклад, що ти й сам знаєш з власного досвіду… Ні, голубе, я тут залишився так собі, задля жарту. Тут чергував Глибокодум, а він не соромиться гвалтом заганяти всю братію на молитву. То я примудрився весь час бути в нього за спиною… Хоч як той містик крутився й оглядався, я наче прилип до його спини і так перечекав, поки він пішов. І от залишився… А ти? – співчутливо спитав він Ганно і, ласкаво поклавши руку йому на плече, сів поряд на парту. – Ти, бідолахо, мабуть, біг! Бо такий, наче за тобою півміста гналося. Аж чуб прилип до лоба… – Він узяв лінійку і поважно, обережно пригладив нею кучері Ганно – Що, заспав?.. Але я сів на місце Адольфа Тотенгаупта, – перебив він сам себе й озирнувся. – На священне місце першого учня! Ну, та цього разу вже хай вибачає… Отже, ти заспав?
Ганно знов поклав голову на схрещені руки і, тяжко зітхнувши, сказав:
– Я ж учора ввечері був у театрі.
– Ага, справді, я й забув!.. Гарно там було?
Ганно не відповів.
– Тобі добре, – переконливо повів далі Кай, – не забувай цього, Ганно. Я ось ніколи ще не був у театрі і не маю ніякої надії, що найближчими роками побуваю…
– Якби ж потім не було так прикро на душі, – пригнічено сказав Ганно.
– Ну, в мене і без театру таке буває.
Кай нахилився, підняв куртку й капелюха свого товариша, що лежали долі коло парти, і крадькома поніс їх у коридор.
– То ти, мабуть, не визубрив "Метаморфоз"? – запитав він, повернувшись.
– Ні, – відповів Ганно.
– А може, й до extemporale[74] з географії не приготувався?
– Ні до чого я не приготувався й нічого не знаю, – мовив Ганно.
– І до хімії також? І до англійської? All right! Отже, ми друзі й соратники! – Каєві явно відлягло від серця. – Я точнісінько в такому ж становищі, – весело пояснив він. – У суботу ввечері нічого не робив, бо другого дня неділя, а в неділю – тому, що працювати гріх… Ні, дурниці… Головне, звичайно, тому, що мав цікавішу роботу, – додав він, раптом споважнівши, і навіть ледь зашарівся. – Так, сьогодні нам доведеться, мабуть, паритись, Ганно.
– Якщо я отримаю ще одну погану оцінку, – сказав малий Йоганн, – то лишуся на другий рік. А я напевне схоплю двійку, коли мене спитають з латинської. Сьогодні черга на літеру "Б", Каю, і нічого вже тут не вдієш.
– Побачимо ще! Згадай Цезаря: "На мене ззаду вороги чигали, та, Цезареві глянувши в чоло…" – Але Кай не докінчив цитати. В нього також було дуже прикро на душі. Він пішов до кафедри, сів і, насупившись, почав гойдатися на стільці.
Гайно Будденброк не підводив голови з парти. Так вони мовчки сиділи один проти одного.
Раптом звідкись здалеку почувся глухий гомін, що скоро перейшов у ревіння, і за півхвилини грізною хвилею покотився коридором…
– Череда, – гірко сказав Кай. – Господи боже, як же вони швидко скінчили! Урок не скоротиться навіть на десять хвилин…
Він підвівся і рушив до дверей, щоб змішатися з натовпом учнів. А Ганно тільки випростався і скривив губи, але навіть не встав.
Хвиля наближалася. Тупіт, човгання, гамір чоловічих басуватих і ламких голосів, дискантів дітвори затопив сходи, розлився коридорами і хлюпнув до класу, що враз наповнився життям, рухом і галасом. Вони зайшли, всі ці підлітки, товариші Ганно й Кая, шестикласники реального відділу гімназії, десь із двадцять п'ять чоловік, одні – тримаючи руки в кишенях, інші – вимахуючи ними, посідали на свої місця і порозгортали біблії. Серед них були симпатичні й неприємні обличчя, здорові й рум'яні і, навпаки, бліді й змарнілі; високі, дужі бешкетники, що невдовзі мали стати купцями чи моряками і більше нічим не цікавились, і малі, аж занадто шанолюбні як на свій вік, що особливо відзначалися в тих предметах, де треба було все вчити напам'ять. Зате Адольф Тотенгаупт, перший учень, знав усе; ще не було такого випадку, щоб він не відповів на вчителеве питання. З одного боку тому, що старанно, наполегливо вчився, а з другого – що вчителі остерігалися питати його таке, чого він міг не. знати. Вони були б самі прикро вражені й присоромлені, якби Адольф Тотенгаупт не зумів відповісти, – це захитало б їхню віру в людську досконалість… У нього була навдивовижу гудзувата голова, до якої щільно прилягало прилизане жовте волосся, сірі очі, підведені темними синцями, й довгі засмаглі руки, що виглядали з надто коротких рукавів старанно вичищеної куртки. Він сів поряд з Ганно Будденброком, усміхнувся лагідно, але хитрувато, і сказав: "Доброго ранку" – шкільним жаргоном, поковтавши половину звуків, а решту зліпивши в якесь зухвале, недбале "гав-гав". І, поки одні учні позіхали, інші сміялися, розмовляли й бубоніли урок, заходився під той приглушений гомін щось записувати в класному журналі, тримаючи ручку у випростаних пальцях точнісінько так, як веліли приписи.