– Прошу, – сказав він.
– Прошу! – верескнув Йозефус.
Сенатор не всміхнувся на те запрошення. "Важкий випадок!" – подумав пан Брехт і зблід…
Вони швидко пройшли в кінець світлої кімнати, де біля вікна стояло велике вертке крісло з підпіркою під голову й зеленими оксамитовими бильцями. Сідаючи, Томас Будденброк коротко пояснив, що в нього таке, відкинув голову назад і заплющив очі.
Пан Брехт трохи підкрутив крісло, потім з дзеркалом і пінцетом заходився оглядати зуби. Від його рук тхнуло мигдалевим милом, а з рота – смаженим м'ясом і цвітною капустою.
– Доведеться виривати, – заявив він за хвилину і ще дужче зблід.
– Виривайте, – мовив сенатор і міцніше стулив повіки.
Запала мовчанка. Пан Брехт порався біля шафи, дістаючи потрібні інструменти. Нарешті він підійшов до пацієнта й сказав:
– Треба трішечки змастити.
І відразу ж виконав погрозу: густо змастив ясна якоюсь рідиною з різким запахом. Потім, тихо й лагідно попросивши сенатора не рухатись і розтулити рота якомога ширше, почав свою роботу.
Томас Будденброк обома руками вчепився в оксамитові бильця. Він майже не відчував, як щипці опинилися в роті і вчепилися в зуб, але скрегіт і дедалі болючіший, лютіший тиск у голові підказав йому, що все йде якнайкраще. "Господи поможи! – подумав він. – Треба витримати. Біль наростатиме й наростатиме без кінця, стане нестерпним, катастрофічним, шаленим, пронизливим, нелюдським, роздиратиме мозок… А тоді буде по всьому. Треба витримати".
Так тривало три або чотири секунди. Пан Брехт тремтів від напруження, і те тремтіння передалося Томасові Будденброку. Він дрижав усім тілом, навіть трохи подався вгору й почув тоненький писк у горлі в лікаря… Раптом він відчув страшний поштовх, струс, щось лопнуло, затріщало – йому здалося, що в нього поламалися шийні хребці. Він швидко розплющив очі. Тиск минувся, але в голові гуло, біль шаленів, пік запалену, понівечену щелепу, і він виразно відчув, що мети не досягнено, що це не край усім мукам, а несподівана катастрофа, яка тільки ще дужче погіршила становище… Пан Брехт відступив. Він прихилився до шафи з інструментами, блідий як смерть, і сказав:
– Коронка… Я так і знав.
Томас Будденброк виплюнув трохи крові у синю мисочку побіч себе – отже, ясна поранені – і спитав, уже майже непритомний:
– Що ви знали? Що сталося з коронкою?
– Коронка зламалася, пане сенатор… Я цього й боявся… Зуб надто викришений… Але я зобов'язаний був спробувати…
– Що ж тепер буде?
– Покладіться на мене, пане сенатор…
– Що ви хочете робити?
– Треба повиривати корені. Козячою ніжкою… Їх чотири…
– Чотири? Отже, треба чотири рази закладати козячу ніжку і рвати?
– На жаль, треба.
– Ну, то на сьогодні досить! – сказав сенатор і хотів швидко підвестись, але залишився сидіти й відкинув назад голову. – Шановний добродію, ви не можете від мене вимагати того, що перевищує людську силу, – мовив він. – Я себе не дуже добре почуваю… На сьогодні з мене принаймні досить… Чи ви не будете такі ласкаві відчинити на хвилинку вікно?
Пан Брехт виконав його прохання й сказав:
– Я був би дуже радий, пане сенатор, якби ви не відмовились заглянути до мене завтра або післязавтра, о котрій завгодно годині, тоді ми відкладемо операцію. Мушу признатися, що я й сам… А тепер я ще дозволю собі сполоскати вам ясна і змастити, щоб не так боліло…
Він зробив ці процедури, і сенатор пішов. Лікар, білий як крейда, провів його до дверей, співчутливо стискаючи плечима; він більше ні на що вже не мав сили.
– Хвилиночку… прошу! – кричав Йозефус, коли вони йшли приймальнею; той крик Томас Будденброк чув ще й на сходах.
Козячою ніжкою… атож, це буде завтра. А що тепер? Додому і якнайшвидше лягти, спробувати заснути. Зуб уже наче так не болів, тільки якось тупо, прикро пекло в роті. Отже, додому… Він поволі йшов вулицями, машинально відповідав на поклони, з задуманим, неуважним виразом в очах, ніби розмірковував про те, що ж, властиво, з ним діється.
Дійшовши до Рибальської, він завернув униз лівим тротуаром. Кроків через двадцять його занудило. "Зайду до пивниці по той бік і вип'ю чарку коньяку", – подумав він і ступив на бруківку. Та ледве він досяг середини вулиці, як сталося лихо. Його ніби чиясь рука схопила за мозок і з неймовірною силою, з страхітливою, дедалі більшою швидкістю почала ним описувати кола – великі, менші, ще менші, і врешті з незмірною, брутальною, безжальною жорстокістю шпурнула його в кам'яну середину тих кіл… Він ще зробив півоберта, заточився і, піднісши руки, впав на мокрий брук.
Оскільки вулиця була стрімка, ноги його опинилися вище за тулуб. Він упав долілиць, і під головою в нього відразу почала розтікатися кривава пляма. Циліндр відкотився вниз по бруківці, хутро було заляпане болотом і мокрим снігом, а руки в білих лайкових рукавичках лежали простягнені в брудній калюжі.
Так він лежав довго, поки надійшли якісь люди і перевернули його.
Розділ восьмий
Пані Перманедер піднімалась парадними сходами; однією рукою вона підбирала спереду сукню, а другою притискала до щоки велику руду муфту. Вона швидше бігла, спотикаючись, аніж ішла, капор був насунутий на голову недбало, щоки пашіли, а на верхній, ледь віддутій губі виступило кілька крапельок поту. Хоч ніхто її не зустрів, вона, поспішаючи вперед, весь час щось шепотіла сама до себе, і з того шепоту подеколи раптом виривалося якесь слово, сказане зі страху майже вголос…
– Це нічого… – казала вона. – Це ще нічогісінько не означає… Господь цьогд не допустить… Він знає, що робить; цієї віри в мене ніхто не відбере… Звичайно, нічого не сталося… О господи, я молитимуся тобі щодня…
З переляку вона плескала, що тільки їй на думку спадало. Піднявшись на третій поверх, вона помчала коридором…
Двері до найближчої кімнати були відчинені, і звідти їй назустріч вийшла невістка.
Гарне біле обличчя Герди Будденброк було спотворене жахом і відразою, а її близько посаджені карі очі, підведені синіми тінями, мружились гнівно, розгублено і гидливо. Побачивши пані Перманедер, вона простягла руки і, обнявши її, сховала голову в неї на плечі.
– Гердо, Гердо, що ж це таке? – вигукнула пані Перманедер. – Що сталося?.. Що це означає?.. Кажуть, він упав? Без пам'яті?.. Як йому тепер?.. Господь не допустить найгіршого… Скажи ж мені, на милість божу…