Будденброки

Сторінка 155 з 194

Томас Манн

Навіть Христіан, що після сварки в малій їдальні більше не згадував про свої метримоніальні плани і перебував з братом і далі в тих самих стосунках, не вельми для себе почесних, був сьогодні мовчазний і не схильний до жартів. Водячи по кімнаті очима, він, правда, спробував був викликати в присутніх крихту співчуття до своєї "муки" в лівому боці і зарані подався до клубу, звідки повернувся аж на традиційну вечерю… Так помалу свят-вечір минув, чому вони були майже раді.

На початку сімдесят другого року господарство покійної пані Будденброк було зліквідоване. Служниць відпустили, і пані Перманедер подякувала богу, що мамзель Зеверін, яка до останнього дня злісно підривала її авторитет у господарстві, також пішла, забравши привласнені шовкові сукні й білизну. Потім на Менгштрасе приїхали мебльові фургони, і носії почали спорожняти старий будинок. Велику різьблену скриню, позолочені канделябри та інші речі, які припали сенаторові та його дружині, перевезено на Рибальську, Христіан зі своїми меблями перебрався до трикімнатної квартири для одинака неподалік від клубу, а невеличка родина Перманедер-Вайншенк розташувалася в світлому і не без претензій на "аристократизм" обставленому помешканні навпроти Липового майдану. То була невелика, але гарна квартирка. На дверях її, на блискучій мідній табличці, красувався напис: "А. Перманедер-Будденброк, вдова".

Не встиг будинок на Менгштрасе спорожніти, як туди з'явився цілий гурт робітників і почав розбирати флігель, аж курява здіймалася до неба… Садиба остаточно перейшла у володіння консула Гагенштрема. Він купив її, і ця купівля, здавалося, була для нього справою честі, бо, коли панові Гошу надійшла пропозиція з Бремена, він зразу ж накинув ціну, негайно заплатив гроші і почав обертати свою нову посілість у капітал з тією винахідливістю, яка віддавна вже викликала в місті подив і заздрість. Навесні він переїхав з, родиною до великого будинку, лишивши там усе якомога без змін? зроблено тільки деякі дрібні оновлення і вдосконалення, що відповідали духові часу, – наприклад, знято сонетки і по всьому будинку проведено електричні дзвінки… Флігель на той час уже зник без сліду, а на його місці виріс новий, гарний і легкий будинок з фасадом на Пекарську, що весь складався з просторих, високих приміщень для крамниць.

Пані Перманедер не раз присягалася своєму братові Томасу, що відтепер ніяка сила на землі не змусить її бодай глянути на батьківський дім. Але дотриматись цієї присяги було просто неможливо, інколи їй доводилось проходити повз швидко й вигідно винайняті крамниці й вітрини заднього будинку чи повз величний шпичастий фасад переднього, де під написом "Dominus providebit" стояло тепер ім'я консула Германа Гагенштрема. І тоді пані Перманедер просто на вулиці, на очах численних перехожих, починала голосно плакати. Вона закидала голову, мов птах, що наміряється заспівати, притискала хусточку до очей, жалібно стогнала, виливаючи в тому стогоні свій протест і скаргу, і, не зважаючи на перехожих, на вмовляння дочки, обливалася слізьми.

Це все ще був той самий щирий, дитячий плач, що приносив полегкість і вірно служив їй у всіх життєвих бурях і нещастях.

ЧАСТИНА ДЕСЯТА

Розділ перший

Часто, коли на серце йому налягала туга, Томас Будденброк питав себе, що, власне, він являє собою і що дає йому право ставити себе хоч трохи вище за будь-кого з своїх безпретензійних, простодушних, по-міщанському обмежених земляків. Злети фантазії, молодечий ідеалізм давно вже минулися. Жартувати працюючи і працювати жартома, напівповажно, напівіронічно ставитись до своїх марнославних задумів, прагнути до мети, надаючи їй тільки символічного значення, – для таких весело-скептичних компромісів і натхненної половинчастості треба чимало бадьорості, гумору й відваги, а Томас Будденброк почував себе невимовно втомленим і пригніченим.

Те, що йому судилось осягнути, він осяг і добре знав, що давно переступив вершину свого життєвого шляху, якщо взагалі, додавав він про себе, в такому посередньому й буденному житті можна говорити про вершини".

Що ж стосується чисто торговельних справ, то всі вважали, що капітал його дуже зменшився і фірма перебуває в занепаді. А все ж, рахуючи спадок по матері, те, що йому дісталося від продажу будинку на Менгштрасе, та вартість його власної садиби, сенатор мав десь понад шістсот тисяч марок. Проте оборотний капітал уже роками лежав без діла, дріб'язкові операції, на які сенатор нарікав ще під час пепенрадської історії, після збитків, яких він тоді зазнав, не тільки не набули розмаху, а стали ще дріб'язковіші, і тепер, коли після перемоги у війні і вступу міста до митної спілки все ожило і підбадьорилося і навіть нікчемні крамнички за кілька років оберталися в солідні оптові підприємства, фірма "Йоганн Будденброк" стояла на місці, нічим не скориставшися з досягнень часу, і на питання, як ідуть справи, її шеф відмахувався й відповідав:

– Ох, радості мало…

Один його спритний конкурент, близький приятель братів Гагенштремів, зауважив, що роль Томаса Будденброка на біржі стала чисто декоративною, і цей жарт, в якому був натяк на виплекану зовнішність сенатора, захоплено повторювали всі городяни, вважаючи його неперевершеним зразком дотепності.

Та коли праця сенатора на славу давньої фірми, якій він раніше служив так захоплено, була паралізована невдачами і душевною втомою, то його успіхам у громадській діяльності поклали край зовнішні межі, які годі було переступити. Вже давно, відколи його вибрано до сенату, він на цій ниві досяг усього, чого міг досягти. Тепер йому лишилося тільки зберігати своє становище й посади, але вже не було чого завойовувати; лишилося теперішнє, буденна дійсність, та не було вже майбутнього, не було марнославних планів. Щоправда, навряд чи хтось інший на його місці зумів би домогтися такого впливу в міських інституціях, і його ворогам важко було б заперечити, що він "права рука бургомістра". Проте бургомістром Томас Будденброк не міг стати, бо він був купцем, а не вченим, не скінчив гімназії, не був юристом і взагалі не мав академічної освіти. І йому, що з молодих років кожну свою вільну годину використовував на те, щоб почитати історичну й художню літературу, що за своїм духовним і розумовим розвитком, за внутрішньою і зовнішньою культурою почував себе вищим за своє оточення, було дуже прикро, що через брак формальних доказів своєї освіти він не може зайняти найвищого становища в маленькій державі, де він народився і виріс.