Мову йому перебив плач, жалібне, протягле схлипування. Пані Перманедер була така заполонена своїм горем, що вже й не думала витирати сліз, які текли в неї по щоках. Вона сиділа, похиливши голову, зіщулившись. Тепла крапля впала їй на руки, що безсило лежали на колінах, а вона й не помітила того.
– Томе, – озвалася вона, і їй вдалося надати своєму голосові, який зривався від сліз, тихої, зворушливої рішучості. – Ти не знаєш, як мені тяжко цієї хвилини, не знаєш. Твоїй сестрі не пощастило в житті, доля ніколи не була до неї ласкава. Якого тільки лиха не звалилось на мою голову… Не знаю, чим я так завинила. Але я все терпіла, не впадаючи в розпуку, Томе, – і пригоду з Грюнліхом, і з Перманедером, і з Вайншенком. Бо щоразу, коли господь наново розбивав моє життя, я все-таки не почувалася цілком пропащою. Було в мене місце, так би мовити, безпечна пристань, куди я могла сховатися, втекти від життєвої колотнечі… Навіть тепер, як усе вже скінчилося, як Вайншенка забрали до в'язниці… "Мамо, – запитала я, – можна до вас перебратися?" – "Так, діти, перебирайтесь…" Коли ми були малі, Томе, і гралися у війну, у нас завжди була відмежована місцинка, "острівець", куди ми втікали, як опинялися в скруті, і де нас ніхто не смів зачепити, де ми могли спокійно передихнути. Мамин дім, оцей дім був таким "острівцем" у моєму житті… І тепер… І тепер… продати його…
Тоні відкинулася назад, сховала обличчя в хусточку і гірко заплакала.
Томас узяв її за руки.
– Я знаю, люба Тоні, все це знаю! Але ж будьмо розважні. Наша мама померла… Ми її не повернемо. Що ж нам робити далі? Безглуздо тримати цей будинок мертвим капіталом… Хто-хто, а я це добре знаю. Може, винаймати його?.. Тобі важко навіть подумати, що тут поселяться чужі люди, а дивитися на це було б ще важче. То чи не краще тобі найняти для себе й для Еріки невеличкий гарний будиночок або поверх, скажімо, десь коло міської брами… Чи ти воліла б мешкати тут разом з пожильцями?.. Та й родина в тебе ще є – Герда і я, і Будденброки з Брайтештрасе, і Крегери, і, нарешті, мадемуазель Вайхброт… Про Клотільду я не кажу, бо не знаю, чи їй тепер приємне наше товариство; відколи вона стала монастирською дамою, то дуже запишалася…
Пані Перманедер зітхнула, вже майже крізь сміх, обернулась і ще дужче притиснула хусточку до очей, насупившись, мов дитина, яку в горі хочуть потішити жартом. Та враз рішуче відняла хусточку від обличчя, випросталась, як завжди, коли треба було показати характер і почуття власної гідності, і відкинула голову, намагаючись одночасно притиснути підборіддя до грудей.
– Так, Томе, – сказала вона і, кліпаючи заплаканими очима, з поважним, рішучим виразом відвела погляд до вікна. – Я теж хочу бути розважною… Я вже розважна. Вибач мені… І ти, Гердо… що я плакала. Буває таке… Слабість найшла. Але тільки зовнішня, повірте мені. Ви ж самі добре знаєте, що я не така вже нікчемна жінка, мене життя загартувало… Так, Томе, про мертвий капітал я все зрозуміла, на це в мене стало розуму. І можу тільки ще раз сказати: роби так, як вважаєш за потрібне. Тобі доводиться думати і діяти за нас, бо ми з Гердою жінки, а Христіан… та господь з ним!.. Ми не можемо сперечатися з тобою, бо хоч би що сказали, то будуть не докази, а сантименти. Певна річ! А кому ти хотів би його продати, Томе? І як ти вважаєш, скоро знайдеться покупець?
– Ото ж бо й воно, серденько, що я не знаю… А втім… Сьогодні вранці я перемовився кількома словами з Гошем, старим маклером Гошем; здається мені, що він не відмовиться взятись до цієї справи…
– Це було б добре, дуже добре. Зігізмунд Гош, звичайно, має свої хиби… Кажуть, що він перекладає з іспанської… забула, як той письменник зветься… Дивна забаганка, нічого не скажеш, Томе. Але він кришталево чесна людина і приятелював ще з нашим батьком. І має добре серце, це всім відомо. Він зрозуміє, що тут ідеться не про звичайний продаж, не про будь-який будинок… А скільки ти думаєш заправити, Томе? Мабуть, щонайменше сто тисяч марок, га?..
– Щонайменше сто тисяч марок, Томе! – ще раз сказала вона в дверях, коли брат з дружиною уже спускалися сходами вниз. Потім, лишившись сама, стала посеред кімнати, безсило опустивши складені руки і безпорадно озираючись навколо широко розплющеними очима. Голова її в чорному мереживному чепчику під вагою тяжких думок усе нижче й нижче схилялася на плече.
Розділ третій
Малому Ганно наказано попрощатися з тлінними останками бабусі. Така була батькова воля, і хлопець не посмів відмовитись, хоч як боявся. Другого дня після тяжкої материної агонії сенатор за столом у розмові з дружиною і, мабуть, навмисне в присутності сина сказав кілька гострих слів на адресу дядька Христіана, який, коли хворій було найгірше, втік від її смертної постелі і ліг спати.
– То все нерви, Томасе, – відповіла Герда.
Та сенатор, кинувши погляд на Ганно, якого той не міг не помітити, майже суворо зауважив, що тут не може бути ніякого виправдання. Небіжка мати терпіла таку муку, що, дивлячись на неї, треба було б радше соромитись за своє здоров'я, а не боягузливо тікати від куди меншого страждання, якого завдавала всім її агонія. З цих слів Ганно зробив висновок, що краще не відмагатися від прощання з бабусею в труні.
Коли він напередодні похорону разом з батьками ввійшов з ротонди до великої їдальні, вона, як і на свят-вечір, видалась йому зовсім незнайомою. Навпроти дверей, на тлі темної зелені великих вазонів, виставлених півколом, упереміж із високими срібними свічниками, ясніла на чорному постаменті копія Торвальдсенового "Христа, що благословляє вірних", яка звичайно стояла в коридорі. Скрізь на стінах від протягу ворушився чорний креп, що затуляв блакитні шпалери та білі статуї усміхнених богів, які не раз бачили в цій залі веселі бенкети. Оточений вбраними у чорне родичами, з широкою жалобною стрічкою на рукаві свого матроського костюмчика, сп'янілий від запаху безлічі квітів і вінків – запаху, до якого часом домішувався ледь чутний, чужий і все ж якось дивно знайомий дух, – малий Ганно стояв коло труни й дивився на нерухому сувору постать, що врочисто спочивала серед білого атласу…