А вона йому відповідала:
– Затям собі раз назавжди, Томасе, що в музиці як мистецтві ти нітрохи не знаєшся. Хоч який ти розумний, а ніколи не збагнеш, що вона щось більше, ніж приємна для вуха післяобідня розвага. В музиці ти не здатен відчути банальності… а це й є мірило розуміння мистецтва. Наскільки тобі чужа музика, ти можеш переконатися хоч би з того, що твій музичний смак не відповідає іншим твоїм потребам і поглядам. Що тебе тішить у музиці? Дух дешевого оптимізму. Якби ним була просякнута книжка, ти сердито або глузливо відкинув би її. Швидке здійснення кожного, ледь відчутого бажання… Негайне, послужливе заспокоєння найменшого хотіння… Хіба в житті буває так, як у гарпій мелодії?.. Це немудрий ідеалізм…
Томас розумів її, розумів, що вона казала. Але не міг іти слідом за її почуттям, не міг збагнути, чому мелодії, що підбадьорюють або зворушують його, – просто ніщо, а музичні твори, які здаються йому сухими й заплутаними, мають найвищу музичну вартість. Він стояв перед храмом, від якого Герда проганяла його зневажливим помахом руки… І йому боляче було дивитися, як вона з сином зникає в середині того храму.
Томас не показував, як його журило, що він і його малий син стають дедалі чужіші один одному; домагатися ж прихильності в дитини він не міг – навіть думка про це жахала його; Удень, обтяжений справами, він мало бачив хлопця, але за обідом намагався, розмовляти з ним приязним, невимушеним тоном, у якому ледь відчувалася підбадьорлива суворість.
– Ну як, друже? – казав він, поплескавши Ганно по потилиці і сідаючи поряд з ним до столу навпроти дружини. – Що чувати? Що ми сьогодні робили? Вчили уроки? 1 грали на роялі? Добре! Тільки не треба надто захоплюватись, а то не буде бажання ні до чого іншого, і можемо залишитись на другий рік!
Жоден м'яз на обличчі не зраджував напруження й тривоги, з якою він чекав, як Ганно поставиться до його вітання, як відповість на нього; ніщо не виявляло, як боляче стискалося батькове серце, коли син, підвівши на нього несміливий погляд золотаво-карих, затінених очей, навіть не подивившись йому в обличчя, знову мовчки схилявся над тарілкою.
Смішно було б так близько брати до серця безпорадність дитини. В перервах між стравами, коли міняли тарілки, сенатор вважав за свій обов'язок трохи поговорити з хлопцем, проекзаменувати його, навернути думками до практичних знань: "Скільки мешканців у місті? Які вулиці ведуть від річки до верхньої частини міста? Як називаються комори, що належать фірмі? Відповідати швидко й чітко!.." Але Ганно мовчав. Не з упертості, не тому, щоб зробити батькові боляче. Але мешканці, вулиці, навіть комори, що за звичайних обставин були йому безмежно байдужі, ставши предметом екзамену, сповнювали його розпачливою відразою. Хлопець міг бути веселий, міг навіть балакати з батьком, та тільки-но розмова починала скидатися на екзамен, він сумнішав і ставав зовсім безпорадний. Очі йому туманіли, уста кривилися з відчаю, а в голові лишався тільки великий болючий жаль на батька: нащо він своєю необережністю – бо знає ж, що такі спроби добром не скінчаться, – зіпсував собі і всім обід? Він дивився в свою тарілку очима, повними сліз. Іда підштовхувала його, шептала йому назви вулиць, комор. Ох, навіщо? Дарма, зовсім дарма! Вона його не розуміла. Він-бо знав ті назви, принаймні більшість їх, добре знав, і йому не важко було б хоч трохи потішити тата, якби ж то змога. Якби йому не заважало щось непереборно сумне… Суворе батькове слово, стук виделкою по колодочці ножа лякали хлопця. Він зиркав на матір, на Іду, пробував щось відповісти, але на першому ж складі захлинався плачем. Нічого в нього не виходило!
– Досить! – сердито кричав батько. – Мовчи! Я більше не хочу слухати! Можеш не відповідати! Сиди ціле життя німим плаксієм!
І обід кінчався в гнітючій мовчанці.
Але за цю мрійливу кволість, цей плач, цілковитий брак бадьорості й енергії сенатор хапався, коли виступав проти палкого захоплення Ганно музикою.
Здоров'я Ганно завжди мав кволе. Особливо ж багато болю і страждань завдали йому зуби. Ще як прорізувалися молочні зуби, він мав таку гарячку й корчі, що мало не помер, а потім ясна в нього часто запалювалися й наривали. Коли такий нарив дозрівав, мамзель Юнгман проколювала його шпилькою. Тепер, як почали випадати молочні зуби, страждання його ще збільшились. Часто біль був такий, що в хлопця не ставало сили терпіти його. Він цілими ночами не спав, плакав і тихо стогнав у невеличкій гарячці, викликаній самим тільки болем. Його зуби, зовні такі самі гарні й білі, як у матері, були надзвичайно крихкі, вразливі і росли нерівно, натикаючись один на одного. Щоб усунути всі ці вади, малому Ганно довелося рано познайомитися в своєму житті з страшною людиною – паном Брехтом, зубним лікарем Брехтом з Млинарської…
Уже саме прізвище цього чоловіка жахливо нагадувало тріск щелепи, з якої витягають, викручують, виламують коріння зуба, – серце Ганно стискалося з ляку, коли він сидів, зіщулившись, навпроти вірної Іди Юнгман у приймальні пана Брехта, вдихав гострий дух ліків і гортав ілюстровані журнали, поки в дверях кабінету з'являвся лікар із своїм ввічливим, але таким страшним "прошу"…
Та було в тій приймальні щось дивно звабливе: великий строкатий папуга з лихими очицями, що сидів у кутку в мідній клітці і невідомо чому звався Йозефусом. Голосом лютої старої баби він кричав: "Сідайте!.. Хвилиночку!.." І хоч за таких обставин ці слова звучали як злий глум, Ганно Будденброк ставився до нього з любов'ю, змішаною зі страхом. Папуга!.. Великий, строкатий птах, що звався Йозефусом і вмів говорити! Чи, бува, не втік він з зачарованого лісу, з казки Гріммів, яку читала вголос Іда Юнгман?.. Лікареве "прошу" Йозефус також повторював, та ще й дуже настійливо, тому хоч як дивно, а хворий сміявся, коли входив до кабінету й сідав у велике, жахливе крісло коло вікна, біля якого стояла бормашина.
Що ж до особи пана Брехта, то він був дуже схожий на Йозефуса: його кістлявий ніс нависав над чорними з сивиною вусами таким же гачком, як і дзьоб папуги. Але найгірше, найстрашніше було те, що він, нервовий з натури, сам мучився від того болю, якого, через свій фах, мусив завдавати іншим.