Герда сиділа в сусідній кімнаті з вишиванням або з книжкою і стежила, як посувається наука.
– Ви перевершили всі мої сподівання, – сказала вона якось панові Пфюлю. – Але чи не задалеко ви заходите? Чи не забігаєте вперед? Ваш метод, здається мені, наскрізь творчий… Часом хлопець і справді вже пробує фантазувати. Та коли він не вартий вашого методу, коли він для нього не досить здібний, то зовсім нічого не навчиться…
– Він вартий його, – сказав пан Пфюль і кивнув головою. – Я інколи стежу за його очима… В них багато чого сховано, хоч уста його завжди стулені. Згодом, коли життя, можливо, ще дужче стулить йому вуста, хай має можливість висловитись…
Герда глянула на нього – незграбного музиканта з рудою кучмою волосся, з мішками під очима, з настовбурченими вусами й великим борлаком, – тоді подала йому руку й сказала:
– Дякую вам, пане Пфюлю. У вас добрі наміри, і ми собі навіть не уявляймо, що ви для нього робите…
А вдячність Ганно цьому вчителеві, довіра до кожної його настанови не знала меж. Якщо в школі, незважаючи на всі додаткові уроки, він тупо, без жодної надії щось збагнути сидів над задачами з арифметики, то коло рояля схоплював усе, що йому казав пан Пфюль, схоплював і засвоював так, ніби воно давно йому було відоме. Едмупд ІІфюль, органіст у брунатному сурдуті, здавався йому великим ангелом, який кожного понеділка після обіду брав його в обійми, щоб від буденної дріб'язковості повести в дзвінке царство лагідних, солодких, заспокійливих звуків…
Часом навчання відбувалося вдома у пана Пфюля, в просторому старому гостроверхому будинку з багатьма прохолодними коридорами й закутками, де органіст меншав самотою, тільки зі старою ключницею. А часом у неділю малий Будденброк діставав дозвіл під час відправи в Мариїнській церкві сидіти нагорі біля органа, а це було зовсім не те, що слухати його внизу на лавці разом з усіма. Вони сиділи вище за парафіян, вище за пастора Прінгсгайма на амвоні, сиділи серед гудіння могутнього потоку звуків, який вони разом звільняли з пут і підпорювали своїй владі, бо вчитель дозволяв часом Ганно, сповненому запалу, щастя й гордощів, помагати йому коло регістрів. Та коли вже після хорала затихав фінал, коли пан Пфюль поволі здіймав пальці з клавішів і давав ще тільки тихо й урочисто відзвучати основному й басовому тонам, коли потім, після навмисної паузи, що створювала побожний настрій, з-під дашка амвона озивався добре поставлений голос пастора Прінгсгайма, то не раз бувало, що пан Пфюль кепкував з проповіді і вже просто сміявся з стилізованої франконської вимови пастора, з його протяглих приглушених або різко наголошуваних голосних, з його зітхань і швидкої зміни виразу обличчя – то понурого, то прояснілого. Тоді сміявся й Ганно, тихо й весело, бо, не перезирнувшись, не перемовившись жодним словом, вони обидва доходили того самого висновку: що та проповідь – просто безглузда балаканина, а справжньою відправою була музика, яку пастор і його парафіяни вважали за додаток, потрібний, щоб піднести побожний настрій.
Так, усі ті сенатори, консули, городяни та їхні родини, які сиділи внизу, не вельми розумілися на мистецтві пана Пфюля, і це його завжди журило, тому він і радий був бачити коло себе свого маленького учня – принаймні мав кому стиха сказати, що тільки-но зіграв надзвичайно важку річ. Він удавався до найдивовижніщих технічних експериментів: створив "зворотну імітацію", мелодію, що однаково звучала від початку до кінця і від кінця до початку, а потім на цій основі скомпонував цілу фугу, яку можна було грати навпаки. Виконавши її, він з сумним виразом обличчя згорнув руки на колінах і безнадійно похитав головою:
– Ніхто навіть не помітив…
І поки пастор Прінгсгайм казав проповідь, пошепки пояснив хлопцеві:
– Це зворотна імітація, Йоганне. Ти ще не знаєш, що воно таке… Це наслідування якоїсь теми з кінця до початку, від останньої ноти до першої… Досить складна штука, згодом ти зрозумієш, що означає наслідування в "суворому стилі"… Я тебе ніколи не силуватиму до зворотних імітацій, не буду мучити… Без цього можна й обійтися. Але не вір тим, хто зве їх штукарством, що не має музичної вартості. Ти зустрінеш зворотні імітації у великих композиторів усіх часів. Тільки байдужа посередність пихато відкидає такі вправи. А митцеві личить скромність, запам'ятай це, Йоганне.
15 квітня 1869 року, на свій день народження, коли йому минуло вісім років, Ганно разом з матір'ю зіграв у родинному колі невеличку фантазію, простий мотив, який він сам вигадав, уподобав і, як зумів, опрацював. Звичайно, пан Пфюль, якому хлопець довірив свою таємницю, не одне розкритикував у його творі.
– Що це за театральний фінал, Йоганне? Він же зовсім не відповідає всьому творові! Початок цілком пристойний, але чому ти раптом переходиш із сі-мажор у кварт-сексту четвертого ступеня з пониженою терцією, хотів би я знати? Це штукарство. Та ще й це тремоло… Його вже ти десь підхопив… Але де? Ага, знаю. Ти надто уважно слухав, коли я грав твоїй мамі певні речі… Зміни кінець, синку, і вийде непогана річ.
Проте Ганно саме цьому мінорному акордові і фіналові надавав найбільшого значення, і його матір це так зворушило й розвеселило, що все лишилося без зміни. Мати взяла скрипку, зіграла верхній голос і, поки Ганно просто повторював фразу, проваріювала до кінця дискант у пасажах в одну тридцять другу. Все прозвучало чудово, і Ганно аж поцілував матір з радощів; а 15 квітня вони виконали його композицію перед родичами.
На день народження Ганно до сенатора на четверту годину прийшли обідати мати, пані Парманедер, Христіан, Клотільда, консул Крегер з дружиною, подружжя Вайншенків, а також дами Будденброк із Брайтештрасе та панна Вайхброт; тепер вони сиділи в салоні, слухали гру й дивилися на виконавців – на іменинника в матроському костюмчику за роялем і на Герду, своєрідну й елегантну, як завжди, що спершу виконала на струні соль розкішну кантилену, а тоді з досконалою майстерністю віртуоза сипнула цілою зливою іскристих, дзвінких каденцій. Срібний дротик на її смичку полискував у світлі газового полум'я.