– Аж там… горбатий карлик… Їх хоче всі зірвати, – докінчив Ганно і зітхнув.
Раптом вираз обличчя в нього змінився, очі трохи примружились, і він, соваючи по подушці головою, проказав тихим, скорботним голосом:
Місяць на небі сяє,
Дитя в колисці ридає,
Годинник на вежі дванадцяту б'є,
Господь всім стражденним втіху дає.
Після цих слів він схлипнув, з-під він виступили сльози, поволі покотилися по щоках… І збудили його. Він обняв Іду, озирнувся довкола заплаканими очима, вдоволено промурмотів щось про "тітку Тоні", вмостився зручніше і спокійно заснув.
– Дивно! – сказала пані Перманедер, коли Іда знову сіла до столика. – Що то були за віршики, Ідо?
– У нього є така читанка, – відповіла панна Юнгман. – Зветься "Хлопчиків чарівний ріг". Чудні віршики… Цими днями йому треба було вивчити їх напам'ять, і він усе балакав про той з горбатим карликом. Ти не знаєш його? Моторошний вірш. Той горбатий скрізь товчеться, розбиває горщика, з'їдає кисіль, краде дрова, ламає прядку… з усіх глузує… І врешті ще й просить, щоб за нього молилися! На хлопчину це справило таке враження, що він думав про карлика цілими днями. І знаєш, що він казав мені? Кілька разів казав: "Правда ж, Ідо, він робить так не через те, що лихий, не зі злості?.. Просто йому сумно. І як він зробить щось погане, то стає ще сумніший… А коли за нього помолитися, йому вже не треба буде так робити". Ще й сьогодні ввечері, коли мама, збираючись на концерт, прийшла побажати йому на добраніч, він спитав, чи не помолитись йому за горбатого карлика…
– І помолився?
– Вголос ні, а про себе, мабуть, помолився… А ось про другий віршик, "Няньчин годинник", він зовсім нічого не говорив, тільки плакав над ним. Він ледь що, то й плаче, а тоді довго не може заспокоїтись.
– А що в тому віршику таке сумне?
– Хіба я знаю… Він ніколи не міг перейти далі як за початок, за те місце, над яким навіть оце вві сні схлипував… І над візником, що о третій ранку встає з своєї солом'яної постелі, також плакав…
Пані Перманедер зворушено засміялася, та зразу ж споважніла.
– Але я скажу тобі, Ідо: це недобре, їй-богу, недобре, що відтак близько бере все до серця. Візник устає о третій годині… Господи боже, на те він і візник! Дитина – я вже на цьому розуміюся, будь певна, – дуже до всього доглядається, надто все жаліє. Повір мені, це не може не підточувати її здоров'я. Треба колись серйозно поговорити з Грабовим… Та лихо в тому, – вела вона далі, схрестивши руки, схиливши набік голову і невдоволено постукуючи по підлозі носком, – що Грабов старіється, а ще… хоч яка він щиросерда, чесна, справді чудова людина, та що стосується його лікарських талантів, то я їх, Ідо, не вельми ціную, хай простить мені господь, коли я помиляюся! Ось хоча б приклад з Ганно. Дитина неспокійна, схоплюється вві сні, бачить страшні привиддя… Грабов знає про це. І що ж він робить? Каже нам, як це зветься латиною: pavor nocturnus… Дуже нам від того полегшало, господи боже мій! Ні, він гарний чоловік, добрий приятель нашого дому, що завгодно, але не світило науки. Видатна людина має інші прикмети, і вже замолоду видно: в неї за душею щось є. Грабов пережив сорок восьмий рік і був тоді молодий. Але, думаєш, його хвилювала свобода, справедливість, боротьба з становими привілеями і сваволею? Він учений, проте я переконана, що тодішні нечувані закони Німецького союзу про університети й пресу нітрохи його не обурювали. Він ніколи ні разу не розпалився, ніколи не зробив нічого недозволеного… Завжди те саме довгобразе, лагідне обличчя, завжди він приписує голуба і французьку булку, а в найважчих випадках – ложку настою з проскурняка… На добраніч, Ідо… Ох ні, мені здається, що на світі є зовсім інші лікарі!.. Шкода, що я не дочекалась Герди… Так, дякую, в коридорі ще світиться. На добраніч…
Коли пані Перманедер, проходячи повз двері до їдальні, відчинила їх, щоб гукнути й братові до вітальні "На добраніч", вона побачила, що обидві кімнати освітлені, і Томас ходить туди й сюди, заклавши руки за спину.
Розділ четвертий
Зоставшись сам, сенатор знову сів до столу, витяг пенсне і хотів далі читати газету. Але вже хвилини за дві підвів очі і, не міняючи постави, втупив їх між портьєри в темряву салону.
Як невпізнанно мінялось його обличчя, коли він залишався сам! М'язи рота й щік, завжди дисципліновані, звичні до послуху його твердій волі, відчужувалися й обм'якали; вираз чуйності, обережності, люб'язності й енергії, віддавна вже не природний, а роблений, спадав, ніби маска, поступаючись місцем болісній втомі; очі, затуманені, невидющі, втуплюючись в одне місце, червоніли й починали сльозитися. І, не маючи відваги ошукувати ще й себе самого, він з усіх думок, які тяжко, безладно й тривожно облягали йому голову, спромогався вхопитись тільки за одну, найсумнішу: що Томас Будденброк у сорок два роки пропаща людина.
Він глибоко зітхнув, поволі провів рукою по лобі й очах, машинально закурив нову цигарку, хоч знав, що це йому шкодить, і крізь дим далі дивився в темряву… Який контраст між страдницькою млявістю його рис і елегантністю, майже військовою ошатністю напаханих і витягнених щипцями вусів, старанно виголених щік і підборіддя, дбайливо зачесаного на ледь полисілу маківку волосся, яке біля вузьких скронь, де воно відступало двома довгастими дугами, вже не кучерявилося, як колись, а було підстрижене дуже коротко, щоб не надто проглядала сивина…
Томас Будденброк сам відчував той контраст і добре знав, що в місті кожному впадала в око суперечність між його жвавими, пружними рухами і бляклим, блідим обличчям.
Не те, щоб він став у громаді не такою важливою і незамінною особою, як раніше. Приятелі всім розказували, а заздрісники не заперечували, що бургомістр доктор Ланггальс ще категоричніше повторив слова свого попередника Евердіка: "Сенатор Будденброк – права рука бургомістра". Але що фірма "Йоганн Будденброк" була вже зовсім не та, знало, мабуть, ціле місто, навіть пан Штут із Дзвоноливарної розповідав про це своїй дружині за тарілкою юшки з салом… І це для Томаса Будденброка була найбільша мука.
А проте сам він найдужче був винен, що склалася така думка. Він був багата людина, і жодна його втрата, навіть найтяжча, шістдесят шостого року, не могла поставити під загрозу існування фірми. Та хоч він, певна річ, і далі належним чином підтримував честь свого дому й на обідах у нього подавали стільки страв, скільки й сподівалися гості, а все ж переконання, що його покинуло щастя, яке грунтувалося швидше на внутрішній певності, ніж на видимих ознаках, довело його до стану такої підозрілої нерішучості, що він, як ніколи досі, боявся випустити з рук гроші й почав ощадити майже на дрібницях у приватному житті. Він сотні разів проклинав свій новий дім, що так дорого обійшовся і, здавалося йому, крім лиха, нічого не дав. Літні подорожі скасовано, і маленький садочок коло дому замінив їм тепер морське узбережжя й гори. Обіди й вечері, які сенатор споживав разом з дружиною та малим Ганно, на його неодноразовий суворий наказ стали такі скромні, що в просторій їдальні з налощеним паркетом, з високою, пишною ліпною стелею і розкішними дубовими меблями здавалися просто сміховинними. Десерт віддавна вже дозволений був тільки в неділю… Зовні сенатор не змінився, був такий самий елегантний, як і перше; однак довголітній служник Антон розповідав на кухні, що господар міняє тепер сорочки раз на два дні, бо тонке полотно надто зношується від прання… Він знав не тільки це. Знав також, що його скоро звільнять. Герда протестувала. Трьом служницям важко давати лад у такому великому домі. Та ніщо не допомогло: Антона, який стільки років незмінно сидів на передку карети, коли Томас Будденброк їхав у сенат, звільнено з відповідною винагородою за довгу службу.