Вона здригається: нова чутка пробігає натовпом і досягає її вух. Загальні вибори не дали наслідків. Едуард Кістенмакер, що одержав найменше голосів, відпав. А боротьба між Гагенштремом і Будденброком триває далі, Якийсь городянин поважно пояснює, що коли голоси діляться нарівно, треба вибрати п'ять "найстарших", які вже мають вирішити справу більшістю голосів.."
Раптом перед самим порталом хтось вигукує!
– Вибрано Гайне Зеегазе!
А той Зеегазе – непросипущий п'яниця, що розвозить хліб на ручному візку. Всі регочуть і спинаються навшпиньки, щоб побачити жартуна. Даму в серпанку теж нападає нервовий сміх, плечі її здригаються. Та за хвилину вона стріпується. "Тепер не до жартів!" – швидко опановує себе й знову жадібно дивиться з-за плечей двох робітників на ратушу, І враз руки їй опускаються, накидка розхристується на грудях, і вона завмирає, згорблена, знесилена, знищена. "Гагенштрем!" – невідомо звідки взялася звістка. Вона ніби постала з землі чи впала з неба і пробігла по всьому натовпі. Ніхто вже не сперечається. Сталося. Гагенштрем! Дамі в серпанку треба було й сподіватися цього. Так завжди буває в житті. Можна йти додому. Вона відчуває, як до горла підступають сльози…
Але так триває не довше, ніж секунду. Зненацька натовп подається назад, ніби від якогось поштовху, передні налягають на задніх, і водночас біля порталу з'являється щось багряне… То червоні камзоли обох кур'єрів, Касперсена й Улефельда, що в парадному вбранні, в трикутних капелюхах, білих рейтузах, у чоботях із жовтими викотами і з шпагами з'являються пліч-о-пліч і йдуть крізь натовп, який розступається перед ними.
Вони ступають, мов сама доля: поважні, мовчазні, величні, з опущеними очима, не озираючись ні праворуч, ні ліворуч… З невблаганною рішучістю вони простують у той бік, який їм визначили наслідки виборів. І йдуть не в напрямку Піщаної, а звертають праворуч, по Брайтештрасе!
Дама в серпанку не вірить своїм очам. Та всі навколо неї бачать те саме. Натовп рушає в той бік, що й кур'єри. Чути голоси:
– Ні, ні, Будденброк! Не Гагенштрем!..
А з порталу, жваво розмовляючи, виходять якісь панове, завертають за ріг і швидко йдуть на Брайтештрасе, щоб першими встигнути з привітаннями.
Тоді дама підбирає накидку й пускається бігти. Вона біжить так, як, власне, дамі бігати не годиться. Серпанок зсувається й відслоняє розпашіле обличчя; та їй тепер байдуже. І хоч одна з її обшитих хутром калош весь час застряє в мокрому снігу й страшенно заважає йти, дама випереджає всіх. Вона перша досягає будинку на розі Пекарської, дзвонить, мов на гвалт, гукає служниці, яка відчиняє їй двері: "Ідуть, Катрін, ідуть!", вибігає сходами нагору, вривається до вітальні, де брат, і справді блідий, відкладає газету і зводить руку, ніби хоче захиститися від неї… Вона обіймає його й каже:
– Ідуть, Томе! Тебе вибрано, а Герман Гагенштрем провалився!
Це було в п'ятницю. А вже другого дня сенатор Будденброк стояв у ратуші перед кріслом небіжчика Джемса Меллендорфа в присутності батьків міста та представників громадської ради і складав таку присягу:
– Присягаюсь сумлінно виконувати свої обов'язки, скільки стане моєї сили дбати про добробут держави, твердо дотримуватись конституції, чесно порядкувати громадським майном і на службі, а також під час будь-яких виборів, не зважати ні на власну користь, ані на родинні чи дружні почуття. Присягаюсь пильнувати державних законів і ставитись справедливо до кожного, чи він буде багатий, чи вбогий. Присягаюсь не розголошувати того, чого не слід розголошувати, а особливо тримати в таємниці те, що мені буде таємно довірене. І хай поможе мені господь!
Розділ п'ятий
Наші бажання та вчинки випливають з певних потреб наших нервів, які важко визначити словами. Те, що в Томаса Будденброка вважали за "франтуватість" – його увага до свого зовнішнього вигляду, нахил до розкоші в туалетах, – насправді було чимось зовсім інакшим. Спочатку – тільки прагненням ділової людини завжди почувати себе акуратною і бездоганною з ніг до голови, оскільки це почуття додавало впевненості. Але з роками вимоги, які він ставив сам до себе і які люди з його оточення ставили до його здібностей і сили, зростали. Він був переобтяжений повинностями, власними й громадськими. На засіданні ради, коли ділили обов'язки між сенаторами, йому випало керувати відділом податків. Але він клопотався ще й залізницею, митом та іншими державними справами, і на незчисленних засіданнях різних правлінь та контрольних комісій, де він після виборів неодмінно головував, йому доводилось мобілізовувати всю свою обережність, люб'язність і гнучкість, щоб не зачепити гонору куди старших за себе людей, на вигляд нібито коритися їхньому багаторічному досвідові, а все ж тримати владу в своїх руках. І як не дивно, а водночас зростала і його "франтуватість", тобто потреба відсвіжуватися, фізично оновлюватися, кілька разів на день міняти вбрання, щоб почувати себе відпочилим і бадьорим. Це означало, що хоч Томас Будденброк мав усього лише тридцять сім років, він почав занепадати на силі й швидко виснажуватись…
Коли добрий доктор Грабов радив Томасові більше відпочивати, той відповідав:
– О ні, любий докторе, про це ще мені рано думати!
Цим він хотів сказати, що повинен ще дуже багато всього зробити, поки відчує – може, в далекому майбутньому, – що досяг мети й здобув собі право на відпочинок. Насправді ж він не дуже вірив, що такий час настане. Його щось штовхало вперед і не давало спокою. Навіть коли він нібито відпочивав – скажімо, після обіду, з газетою в руках, поволі, але якось завзято підкручуючи гострі кінчики вусів, – на його блідих скронях проступали жилки, а в голові роїлися тисячі планів. І він так само поважно розмірковував над якимось торговельним маневром чи публічним виступом, як і над своїм наміром поповнити нарешті запас білизни, аби хоч тут на якийсь час мати почуття, що все доконано і впорядковано.
Такі закупки й обнови давали йому хвилинне вдоволення, заспокоювали душу, і він не остерігався зайвих витрат, бо останніми роками торгівля йшла так успішно, як хіба за часів його діда. Фірма здобула собі славу не тільки в місті, а й далеко за його межами, і пошана до неї серед купецтва дедалі зростала. Кожен, хто заздрісно, а хто з дружньою прихильністю, складав ціну його працьовитості й спритності, тим часом як сам він надаремне прагнув спокійної, впорядкованої діяльності, бо з розпачем усвідомлював, як відстає дійсність від задумів, породжуваних його творчою уявою.