Бруд

Сторінка 8 з 21

Голота Петро

— А де ж ти будеш сьогодні ночувати?

Кароліна не знає, де буде ночувати. Вона про це й не думала. Тепер вона турбується. Дівчина взялась рукою за підборіддя, подумала й сказала:

— Ну, добре. Поки підшукаєш собі кімнату, побудеш у мене.

— Діно! — гукнула дівчина з косою помаранчевого кольору, — засідання бюро сьогодні?

— Авжеж, сьогодні. Треба читати оголошення, — серйозно відповіла грудаста дівчина й знову повернулась до Кароліни.

— Значить, сьогодні підеш до мене, — сказала й пішла. Кароліна помітила, що в грудастої дівчини, в Діни, очі жовті, наче мідяні.

На перерві Кароліна переглядає дошку оголошень і читає підпис одної об'яви: Секретар осередку ЛКСМУ при кравецькій майстерні Діна Фаєрман. Кароліні уявилась маленька дівчина з розкішними, повними грудьми й з мідяними очима.

* * *

Діна завісила газетою вікна й стала поратись коло плити, а Кароліна коле тріски. Од них обох на стіні ворушаться великі тіні од світла керосинової лампи. Дінина тінь стоїть, голова навіть аж на стелі, Кароліна наче жива копія, з якої підіймається рука з сокирою й падає додолу — Кароліна сидить.

Розподіл праці був запорукою більшої дружби. Діна казала:

— Вимий тарілочку й каструльку, Карочко, а я начищу картоплі.

Кароліна казала:

— Давай, Дінусю, удвох розламаємо оцю дровиняку, дуже жилава.

Розпалювали плиту давніми газетами. Вечеряли одварену картоплю з цибулею та оселедцями. Потім Діна заклопотано заходила по кімнаті. Кароліна сиділа мовчки біля столу й підсьорбувала кирпатеньким носиком. Тоненькі дужки брів лізли то високо на чоло, то туго на очі. В Діни лице пашіло свіжістю. Великі й легкі груди м'яко рухались і терлись усередині об блузку, як вона нагиналася. Дінині очі, вишукуючи, зиркають по хаті. Ось купа давніх газет. Їх можна розкласти замість матраца та оці книжки в голови замість подушки. Це все накривається чимсь. Нехай Каруся вибачає. Ліжко Діни вузьке, та й не годиться вдвох.

А поночі розмови: як жилось у хазяїна. Що гадає Кара робити надалі. Бідна Карочка, вона дуже піддатлива, легкодумна. Діна й не знала, що Вова походить із такої сім’ї. Діні не подобається його поводження з Кароліною. Це чорт його зна що. А чи знає Кароліна, що Діна з Вовою кохаються? Так. Навіть уже давно. Вона, Кароліна, відстала від сьогоднішнього дня, а це може бути великою загрозою в житті Кароліни. Карочка говорила менше й сьорбала носом. Діна замовкла. Трохи моторошна тиша.

— А в котрій годині йдемо на роботу? — питає Карочка. Мовчанка. Пауза.

— А Вова сюди до тебе не приходить, Дінусю?

Мовчанка. У відповідь Карочка почула шумливе, тягнуче Дінине зітхання, потім легеньке хропіння. В кімнату крізь газету, як крізь воду, просочувалося з вулиці світло й вливало якоїсь німої ніжної задуми. А кімнатка наче густіш і густіш сприймала тужну задуму. Хіба ота облуплена плита, що один кінець її вкритий порваними шматками газети, не примушує вдаватися в тугу? А той куток коло плити з купою жужелиці й сміття із відром, в якому стирчить кочережка, не є шматочок туги? І одна стіна з дверми, заліпленими газетою, і стілець, ніжка якого валиться, і постіль, на якій спить Кароліна, — все це примушує сумувати, чогось лякатись. Але десь глибоко, аж на споді туги, жевріє й радість. Врешті, чого замріюватись так? Вона має притулок. Вова. Ага. Ось кого кохає Вова. Ось кого кохає, чорт красивий. І чого йому треба від цієї бідної дівчини? Дурить, неодмінно дурить. Це груди його спокушають. Він колись казав, що йому подобаються грудасті, власне, великі груди. Але Кароліна давно знає, що він її, Кароліну, дурить, а не може одштовхнути його від себе. Ах, як їй боляче про це думати.

Їй не спиться. Вона навіть піднялася й сперлася на лікоть. Глузували й батько, й син… Правду каже Діна — піддатлива. А що, якби Діна знала що вона, Кароліна, з Вовою жила? А що, якби сказати Діні, що Вова отакий і отакий, що нехай вона його бережеться? Що йому, Вові, просто подобаються її груди. О, це напевно. Кароліна в цьому переконана.

Ах, як їй боляче про це думати.

VI

Важкі, сумні дні Беліні нудно тягнуться, лізуть, як черепаха. Чоловік, якого дарувала їй Фатіма, зник, як у воду впав, залишивши їй гроші за 2 ночі життя. І прекрасні такі, щасливі ночі. Беля пригадує його могутню постать, веселі куточки губ, чорні очі, що ввесь час сміються, його міцні теплі обійми, його всього. Його всього. Ах, як же це жорстоко з його боку!.. Невже вже не бачитись? Невже це жарт? Важкі дні, нудні, тоскні. Не стало його, славного, бажаного… Але рана потроху загоюється. Фатіма знайомить Белю з іншим. Цей ще кращий. Тепліше обіймає, ласкавіше говорить, голубить Белю, більше сипле грішми. Ось він прощається з нею вранці після ночі життя. Прощається так мило, люблячи. О, він її ніколи не кине. Цими днями вони знайдуть собі кватиру й так любо житимуть. Який він щасливий, що стрівся з Белею.

Але Белю опанував сум. Вже тиждень, а його немає. О, яка туга, який нестерпний біль. Який злий жарт. Але Фатіма хоче розігнати Белін сум. У неї єсть іще один. Але це уже не такий, як ті два. Це буде дуже порядна людина. Цей буде Белі на все життя. На все життя. Але Беля нахмурила покручені брівки й нервово замахала віями… Фатіма зробила серйозний вигляд і поважно лягла на канапі з цигаркою в зубах, узявшися рукою за Белін стан.

— Ти тільки не ображайся на мене. Бачиш, не так і страшно бути повією. Ти навіть і не помітила, як ти була повією. Так просто, наче жила з одним чоловіком, він тебе покинув, ти одружилася вдруге, ти можеш так само знайти й третього, й четвертого. Адже ж буває так, що виходить якась жінка заміж за п’ятого? Яка різниця, коли я виходжу заміж кілька раз на тиждень? Хіба не все одно, чи одного мати, чи кількох? Хіба не однаково, чи один тебе утримує, чи кілька, чи одного ти відчуваєш, чи кількох? Жити з одним весь вік — яка нудота. Як це противно. — Беля задумалася. Губи нервово здригалися, сіпалися. Вона раптом обіймає Фатіму, пригортається до її грудей, мочить їх сльозами, схлипує, потім одривається й сумно, тихо, наче в себе промовляє:

— Ні, сестро, ні, — хилиться головою, — не хочу так. Не хочу. Пробач мені, не можу так.