— Я наче тебе не знаю, чуєш? Можеш брати фраєра, — показав на Шульжака. Побалакав із Тосею, йде до Шульжака і, наче не згоджуючись за ціну, бубонить.
— Отканай… дорога дуже. За таку ціну я де завгодно знайду. Нащо ти мені в…
— Скільки хоче? — пита Шульжак.
— Карбованця.
— Та дурний… Ей, чуєш! — гукнув Шульжак до Тосі. — Йди сюди. — Тося підійшла. Умовились і пішли до Тосиної нори.
— У тебе ж грошей нема! — гукнув Свіфт.
— То в мене для Джонатана-псіха нема, а для дівчаток є. Коли ж ти напишеш свого Гулівера?
Свіфт навмисне бере ванька[46] й летить мимо них.
— З дороги, не забруднюйте вулиці! — гукає Свіфт на Шульжака й Тосю. Шульжак іде з Тосею і згадує свою Нату.
XXI
Вова шукає Кароліну. Він уже давно лікується.
Це вона його заразила. Неодмінно вона. Він пригадує її поведінку. Безперечно, вона була вбита горем, що хвора. Да, і як же він, ідіот, не звернув тоді уваги? А проте дурниця… — заспокоює сам себе Вова. Люди ж лікуються. І чомусь згадалася Діна. Власне, груди. Рясні, спілі груди, запальна свіжість щік, ямка на щоці і мідні очі. Піти до Діни?
Вова купує шоколадний торт, духів, пудри і йде до Діни. Ось він стукає в завішане газетою вікно. В кімнаті світиться. Газета одхилилась, і Вова побачив Дінине лице.
— Дінусік, це я — Вова. Можна до тебе?
Газета знов затулила шибку. Лице зникло. Значить, пішла відчиняти. Але дуже довго. Вова ще постукав у шибку. Знов одхилилася газета.
— Ну, чого там?
— Дінусь, це я — Вова.
— Ну, чую.
— Можна до тебе?
— Чого?
— Та є маленька справа.
— Зі справами так пізно не ходять. Ідіть собі додому.
— Два слова.
— Ні одного.
— Я тобі маю щось дати, Діночко, — жалібно просився Вова.
— Нічого мені не треба давати. Ідіть собі, товаришу, і взагалі запам’ятайте, що я з вами нічого спільного не хочу мати. Чуєте?
Голова зникла з вікна, шибку знов затулила газета. Вова постояв трохи, затиснувши зуби. Не знав, що йому робити. Потім брязнув тортом об землю й зник, розтанув у провулку, як у чорній каві грудочка цукру.
XXII
Свіфт щойно прибіг додому, розіслав газету, запалив свічку, лежить і пише. Раптом стук у двері.
— Увійдіть, будь ласка.
У двері всувається корчувата голова сусідки.
— Зайдіть до мене на хвилиночку. Там прийшов комендант за воду й каналізацію гроші брати.
— Скільки треба? — спитав Свіфт і поліз до кишені.
— Та, каже, з нас по карбованцю сімдесят п’ять копійок.
У Свіфта є дрібні гроші, але він зайшов до кімнати старої сусідки з двома паперами по три червінці вкупі. Комендант сидів за столом і щось записував у величезну книжку, а стара нагнулась над книжкою, вп’явшись у неї окулярами, чи не дорого, бува, він бере. Може б, якось дешевше. Вони обоє побачили, що в Свіфта по три червінці вкупі. Свіфт іде до столу, розкладає портмоне, виймає всі гроші, скільки в нього є, й рахує. Він навмисне шелестить червінцем, що новіший, дзвенить сріблом. Нехай бачать, що в нього гроші, нехай стара сусідка бачить, хто в неї сусіда. Нехай не думає, що він абихто. Свіфт шелестить і дзвенить грішми, вже не дивлячись на них, скоса зиркає на коменданта й стару, але ті не дивляться. Тоді він голосно:
— Три червінці вкупі і три: шістдесят карбованців.
Баба глянула на гроші й знову вп’ялась у книжку.
— Сімдесяа-а-ат, — тягне Свіфт. Потім склав усі гроші в портмоне. Комендант перестав писати. — З вас один карбованець сімдесят п’ять копійок, — звернувся він до Свіфта.
— Будь ласка, — подає йому Свіфт три червінці.
— У мене нема дрібних, — байдуже заявив комендант.
— У вас же ж дрібні є, — сказала стара до Свіфта.
— Еге, власне кажучи, в мене десь є дрібні, — замимрив Свіфт, риючись у портмоне. — Сьогодні одержав за твір сто карбованців і не знаю, де вони розлетілись.
Його ніхто не слухає, і він з досадою виходить. У себе він лягає й пише. Йому довго, правда, не пишеться. Він іще злий. Всякий там комендант та з усякими каналізаціями та водопроводами одриває од роботи. Це чортзна-що.
Уранці йде за місто, в ліс, подивитися на осінь. Тут не така осінь, як у місті. В місті їй тісно якось. В місті вона ковзається по тротуарах, лежить жовтою купою на залізних покрівлях і тліє душею, а вітер шпурне іноді її додолу, і їй, осені, в голові крутиться. Вона падає на брук, плаче, а люди йдуть і топчуть її, а вона плаче… Тут, за містом, не така осінь. Тут ліс позолочено сонячним магнітом, листочки падають із дерев, як поранені, безсило падають і густо, м’яко стеляться одне на одне. Свіфтові жаб’ячі очі взялися тінню, сумом осені. Йому хочеться творити. Поколупане лице з довгим підборіддям прояснилось. Він творить. Він упав на листастого м’якого килима осені, пригорнув, задихаючись, до грудей листя, й вигукнув:
— Лісе мій, ти такий, як прощання… Як горіння мук закоханих, як останнє ламання рук жіночих у тузі розлучній.
Потім він підвів у сльозах лице до сонця, простяг руки до дерев і тихо мимрив.
— Я не знаю, чого це я плачу… лісе мій, о мій суме бронзовий. Та коли ж це я знову побачу твою красу вогненну? Я сьогодні у люстро глянув. В очах сльоза закипіла. Лісе мій, я в’яну, як і ти. На щоці моїй печаль затремтіла. Не спинити літа. На мене, як намисто на нитку, нанизуються літа важкі, і доводиться тліти серцем. Мене старіти примушує кожний мій рік молодий.
Свіфт устав на ноги, взявся руками за груди, журно подивився в позолоть лісу, а тоді одірвав одну руку од грудей, простяг до мідних дерев і викрикнув:
— Я дивлюся на ліс і німію. Погляд мій приріс до шуму золотого. — Потім заплющує очі й тихо мимрить.
— Цвіте… зацвітає й кам’яніє моя задумана бронзова осінь.
Потім Свіфт виймає з кишені блокнота, щось довго записує, а тоді падає в подушку листя й застигає в осінній позолоті.
Так. Це була осінь.
XXIII
Дзвенить трамвай, летить, як величезна коробка, начинена людом. Сиплеться сніжок, наче білий сон, і тане під важкими колесами трамвая, як у роті цукор. Сиплеться сніжок, літає білими мухами, й люди відчувають зиму. Повгорталися в кудлаті коміри, позгортувались, попритулювались. У трамваї ні пройти, ні просунутися.
— Ваші квитки, громадяни, приготуйте квитки! — тоненький жіночий голос. Шульжакові цей голос знайомий. Йому хочеться побачити кондуктора, але люду в трамваї повно, і він, хоч як намагався зазирнути до знайомого голосу то через голови, то через плече, то під руку, однаково чує лише один голос. Аж ось, як навмисне, у нього над самим вухом тоненько: