Старий гадав, що у Петра хто занедужав або яке інше сталося нещастя.
— А що там сталося?
— Та до Петра щось приступило, якісь заволоки його причарували, він хоче йти до Брандзолії, чи десь геть за море.
— О-о-о! А йому що до голови прийшло? — каже старий.— Не журись, доню, ми його уговоримо, розважимо, то й не поїде. Сідай трохи!
— Ой татусю, не сяду, ще побіжу до єгомостя, може, що поможуть. Оставайтеся, здорові!
Коли Настя вийшла з хати, старий каже:
— Що Петрові могло статися? Ведеться йому добре, ще й по мені дістане. Що йому влізло в голову?
Настя здибала панотця, коли виходив з церкви.
— Слава Йсу!
— Слава навіки! Що там, Насте, скажете?
— Єгомость, рятуйте, мене, бо пропадемо з дрібними діточками,— говорила Настя крізь сльози, цілуючи священика в руку.
— Говори, що сталося?
— Та тому моєму Петрові щось влізло в голову: хоче конче йти до тої якоїсь Брандзолії. Господи! Пропали ж ми, пропали!
— Та що ж я на то пораджу? Він не малолітній, і я його затримати не маю права. Але буду його відраджувати, може, мене послухає. Скажи йому, аби до мене прийшов, бо я маю до нього діло. Або ні, не кажи нічого. Він і так мусить зайти до мене по метрику, то я його відраджу.
— Ой, єгомость, може, вже тоді запізно буде, як він прийде по метрику, то би треба чимскоріше. От тепер сидить там той нелюд-панок, що його збаламутив. Єгомость, ходіть тепер, будьте ласкаві, повік вам того не забуду...
— Та вже коли так, то ходім!
Заки Настя була у свекра та у священика, панок мав час наговоритися з Петром доволі.
— Ви твердий чоловік, господарю, таких то я люблю. Годі в усім жінки слухати, а особливо в таких важливих справах. Звичайно, жінці страшно вилазити з-під теплої перини, не то пускатися в таку дорогу, але, видите, мені здається, ваша жінка побігла до когось у село. Певно, стане помочі благати проти вас, ну, та й мені здається, що уступите. Прийдуть тато, мама, кум, брат, а може, і піп, як стануть розраджувати, то чоловік зм'якне, як віск, і далі залишиться в тім ярмі, яке тягне. Я це знаю. Не во гнів вам кажучи, я це не проти вас говорю, але так буває.
— Е! Що тут багато говорити! Так буде, як я хочу. Або то яке діло священикові або кому до тої справи мішатися?
— Є діло, є! — каже панок, усміхаючись злобно.— Чому би ні? І легко це зрозуміти. Ось дивіться: коли б усі люди вийшли з села, то що піп буде робити? А хоч і один вийде, то йому зараз гірше. Минуться одні, другі хрестини, похоронець — ну, бо всі люди умирати мусять,— поминочки, Служба Божа одна, друга...
Такі диявольські підшепти щораз більше припадали до серця Петрові. Він рішився нізащо не відступа-тися від свого наміру і конче вибратися до Бразілії.
— Ось вам моя рука, що не візьму слова назад.
— Коли так, то дайте жмені задаток на шифкарту, а ви старайтеся про пашпорт.
— Скільки?
— Десять золотих. Коли приїдете над море і зголоситеся на корабель, то вам тую десятку звернуть. Бо то є так: як я вас зголошу, то вже місце для вас буде призначене. Якби ви не приїхали, то вони б мали втрату, бо ледве чи знайдуть так скоро пасажира на ваше місце. Розумієте?
— Розумію.
— А тепер зробіть порядок з вашим маєтком. Я вам раджу продати все. За те купіть кілька добрих сокир, пилу і все, що майстрові потрібно, бо те все там дуже дороге,— що правда то правда, я не хочу ні в чому вас обдурювати, аби-сте мене не проклинали відтак.
— Буду вас у всьому слухати та й зараз пошукаю купця на грунт. Не знати лише, коли треба буде вибиратися, чи ще довго?
— Певно, аж з весною поїдемо. Отже, спішити так дуже нема чого, ліпше почекати, аби добру ціну взяти.
Панок вийшов і завернув просто до Аврамка, а Петро лишився в хаті.
Та коли роздумав на самоті, на що зважився, то лячно стало. Не знав, чи ще хтось в селі поїде, а так самому ніяково. Вже йому і жаль стало, що так поквапився та дав слово, а звертатися було би стидно.
Так його застала Настя, вернувшись від панотця. Вона мала ще заплакані очі, коли знімала з себе хустку і вішала на жердку коло постелі.
Петро здогадався, що Настя кудись бігала.
— А ти куди ходила? — питає жінку грізно, начебто вона була тому всьому виною.
— Ой, чи я вже знаю, куди ходила. Я сама не знаю, що зі мною робиться. Нещаслива моя година!
— Питаюся, де ти ходила?
— Ходила до єгомостя, аби мені яку радоньку дав, бо вже мені прийде загибель.
— То ти гадала, що як він мене обмолитває, то я від свого зречуся? А коли вони такі мудрі, то чому не постараються, аби бідному народові було ліпше жити?
— А хіба ж вони тому що винні, як людям зле? Що ти, Петро, говориш?
— Мовчи! Так буде, як я схочу. А ти мені ніде не ходи, і з хати не винось, що тут говориться, бо випарю, бігме, випарю!
Настя стала плакати. То перший раз грозив їй чоловік побоями, перший раз з того часу, як побралися.
В ту мить відчинилися деері і до хати ввійшов священик:
— Слава Йсу!
— Слава навіки! — відповіла Настя, а Петро ледве щось забурмотів під носом і навіть не встав, щоб привітатися.
— Що ви, Петре, задумуєте робити? Гей! Згляньтеся на Бога і не робіть гріха.
— Або ж це гріх їхати в чужу землю хліба дороблятися? Перший раз чую. А що ж я тут буду робити? На п'ятьох моргах поля чого дороблюся? Буду тим, чим є, а по моїй смерті мої діти будуть ще бідніші від мене, бо кожне з них достане лише по пів-третини. Ось що: біда ззаду, біда і спереду. Там певно більше не буду працювати, як тут, а дороблюся чогось більше.
— І не жаль вам покидати рідної землі, що вас досі живила?
— Певно, що буде жаль, але що робити? Земля є всюди — і тут, і там, лише що тут нам усім зле. Тут тиснуть, мучать, давлять податками, зарібку нема, а коли є, то дають заволокам зі світу. А поради ні помочі ніде. Та нехай усе пропадає, а я піду в світ за очі.
— То, мій сину, розпука з вас говорить, заспокойтеся, розважте добре! Не жаль вам буде за нашою руською церквою?
— Я вже, прошу єгомостя, тую річ розважив на всі боки. І вже три ночі над тим думаю, а все-таки виходить так, що тут нічого не висидиш. А вступишся, то бодай тому, хто лишиться, буде просторніше.
— То ви не послухаєте моїх слів?
— Дякувати єгомостеві, що трудилися, але я вже знаю, що маю робити, і від того не відступлю.