Нарешті Йоссі замовк. Він виповів усю свою підлоту, більше не було чим похвалитися. І він почав збиратися в дорогу.
— Мені треба бути вдома до світанку, — сказав він. Тенгілові розвідники ще раз нагадали йому:
— Гляди ж, щоб Софія і брат Юнатана Лев'яче Серце опинилися в наших руках.
— Покладіться на мене, — відповів Йоссі. — Але пообіцяйте не кривдити хлопця. Бо я також трохи вболіваю за нього.
Дякую, я вже бачу, як ти вболіваєш за мене, подумав я.
— І не забудь гасла, як треба буде привезти звістку в Шипшинову Долину, — сказав Кадер. — А то не пройдеш туди живий.
— "Всю силу Тенгілові, нашому визволителю!" — проказав Йоссі. — Ні, я пам'ятаю гасло і вдень і вночі. А Тенгіл не забув, що він пообіцяв мені, га? — Він уже сидів на коні, готовий рушити в дорогу. — Йоссі — управитель Вишневої Долини. Так обіцяв мені Тенгіл, він не забув?
— Тенгіл нічого не забуває, — сказав Кадер.
І Йоссі поїхав. Він зник за тією самою скелею, з-за якої з'явився. Ведер і Кадер сиділи й дивилися йому вслід.
— Цього шинкаря ми віддамо Катлі, коли впораємося з Вишневою Долиною, — сказав Ведер.
З його голосу чути було, що означає віддати когось Катлі. Я мало що знав про Катлу, а однаково здригнувся і майже пожалів Йоссі, хоч він і виявився негідником.
Багаття на галявині догоріло. Я сподівався, що Ведер і Кадер зараз також поїдуть. Мені аж у животі щеміло, так хотілося, щоб вони швидше поїхали. Я прагнув звільнитися від них, як пацюк, що попав у пастку. Аби я міг випровадити з печери їхніх коней, поки Ведер і Кадер не зайдуть по них, то, може, врятувався б, думав я. Тоді вони поїхали б собі і ніколи не дізналися б, як легко було їм спіймати Юнатанового брата.
Але Кадер раптом сказав:
— Ляжемо трохи поспати в печері.
Ну, тепер кінець, подумав я. Та вже що буде, те й буде, більше я не витримаю. Нехай хапають мене, аби тільки швидше!
Проте Ведер сказав:
— Чого нам лягати? І так скоро ранок. А мені вже остогидли ці гори. Я хочу швидше вернутися в Шипшинову Долину.
І Кадер здався.
— Про мене, — відповів він. — Виводь коней.
Коли виникає справжня небезпека, то часом наосліп робиш саме те, що треба. Я шаснув назад і забився в найтемніший куток печери, як миша. Я побачив Веде-ра у війсті печери, та за мить його поглинула темрява. Я тільки чув його, і вже це сповнило мене холодним страхом. Він також не бачив мене, але міг почути. Міг почути, як калатало моє серце, коли я думав, що зараз буде, як Ведер знайде троє коней замість двох.
Вони стиха заіржали, коли зайшов Ведер. Усі троє, Ф'ялар також. Я б упізнав його іржання серед тисячі інших. Але Ведер, йолоп, на щастя, нічого не зрозумів і не помітив, що в печері стояло троє коней. Він вивів двох, що були ближче до виходу, їхніх коней, і сам пішов за ними.
Тільки-но я лишився з Ф'яларом сам, як миттю кинувся до нього й затулив рукою йому писок. Любий конику, мовчи, просив я подумки, бо знав, що, якби він тепер заіржав, вояки надворі почули б його і в них з'явилася б підозра. Та Ф'ялар був мудрий кінь. Він усе зрозумів. Коні надворі заіржали, хотіли сказати Ф'я-ларові: "До побачення". А Ф'ялар стояв тихо й не відповів їм.
Неможливо описати, як я зрадів, коли побачив, що Ведер і Кадер сіли на коней. Ще хвилина — і я буду вільний!
Зненацька Ведер сказав:
— Я забув кресало.
Він зіскочив з коня й почав шукати навколо багаття. Потім сердито буркнув:
— Нема ніде. Мабуть, я загубив його в печері. Отже, пастка знов зачинилася. Мене спіймали. Ведер зайшов до печери й наткнувся просто на Ф'ялара.
Я знаю, що не можна брехати, та коли йдеться про життя, то треба, бо нема іншої ради.
До того ж, руки у Ведера були мов залізні, ніхто ще не тримав мене так міцно. Мені було боляче, і я розлютився — дивно, але лють переважила мій страх. Мабуть, тому я так хвацько брехав.
— Довго ти там лежав і шпигував? — заревів Ведер, коли витяг мене з печери.
— Від учорашнього вечора, — відповів я. — Але я спав. Я прищулив очі, ніби зі сну.
— Спав? — перепитав Ведер. — Ти, може, скажеш, що не чув, як ми галасували й співали тут коло багаття? Тільки не бреши!
Йому, певне, здавалося, що це. така велика хитрість, бо вони зовсім не співали. Але я виявився ще хитрішим.
— Може, й чув трохи, як ви співали, — заникую-чись, відповів я, наче брехав тільки для того, щоб догодити їм.
Ведер і Кадер перезирнулися. Тепер вони повірили, що я справді спав і нічого не чув. Але це мені не дуже допомогло.
— А ти не знаєш, що вештатись горами заборонено і порушників карають смертю? — спитав Ведер.
Я прикинувся, що нічого не знаю, не тільки про смертну кару, а взагалі ні про що.
— Я хотів лише поглянути, як світить місяць у горах, — пробелькотів я.
— І через це важив своїм життям, дурню? — сказав Ведер. — Звідки ти? З Вишневої Долини чи з Шипшинової?
— З Шипшинової, — відповів я.
Оскільки Карл Лев'яче Серце мешкав у Вишневій Долині, я б швидше помер, ніж навів їх на думку, хто я.
— Хто твої батьки? — питав далі Ведер.
— Я живу у… у свого діда, — відповів я.
— А як його звати?
— Я зву його просто дідом, — відповів я, вдаючи зовсім дурного.
— А де саме він живе у Шипшиновій Долині? — не вгавав він.
— У… білій хаті, — відповів я, бо подумав, що в Шипшиновій Долині хати також білі, як і в нашій, Вишневій Долині.
— Ти покажеш нам свого діда і свою хату, — сказав Ведер. — Сідай на коня!
І ми поїхали. Над горами Нангіяли саме сходило сонце. Небо палало червоним полум'ям, вершини гір блищали. Кращого й величнішого видовища я ще ніколи не бачив. І якби не спина Кадера й не чорний зад його коня у мене перед очима, я, мабуть, заспівав би з радощів. Але я не заспівав, мені було не до того.
Стежка в'юнилася і кружляла, як і перше. А потім пішла стрімко вниз. Я зрозумів, що ми наближаємось до Шипшинової Долини. А проте не повірив своїм очам, коли раптом побачив її внизу перед собою. О, вона була така гарна, як і Вишнева Долина! Сонце осявало її маленькі хати, подвір'я, зелені луки й розквітлу шипшину. Там росли цілі гаї шипшини. Згори вони здавались морем з рожевою піною на зелених хвилях. Так, недарма цю долину назвали Шипшиновою.
Але я б нізащо не потрапив до неї без Ведера й Кадера. Бо вона була оточена високим муром. Тенгіл присилував мешканців долини збудувати цей мур, щоб тримати їх у вічному рабстві. Я вже знав про це від Юнатана.