Бранець своєї землі

Сторінка 68 з 76

Джеймс Олдрідж

В хижі було сухо й темно, тільки блискавки зрідка осявали її сліпучим, жовтим світлом. Хижа збита на совість і, на думку Руперта, простоїть ще довго, хоч ті, хто її спорудив, давно зложили голови в нерівному бою. Руперт із Ніною переодягнулися й, простягнувшись на долівці, взялися розповідати одне одному про себе. Він дізнався, що до їхньої зустрічі Ніна не розмовляла з жодним англійцем. Звідки ж вона так добре знає мову?

Ніна вчилася в Московському інституті іноземних мов. Чому ж тоді стала лектором на Півночі? Спершу була вчителькою англійської мови. її послали туди по закінченні інституту. Там зустріла Водоп'янова і одружилася. Прочитала кілька лекцій про російських і англійських поетів на далеких зимівках. Тоді Управління запропонувало їй постійно провадити цю роботу... Ніна спитала його про Джо, і, коли він відповів, гірко промовила:

— Вона ж марнує своє життя. Хіба вам не здається, що їй хотілося б жити цікавіше? Може, боїться одверто про це сказати, адже у вас подібних жінок вважають поганими дружинами й матерями? У вашому світі такий закон.

її слова чомусь роздратували його. Чи не тому, що він розумів їх справедливість? Руперт навіть дивувався спостережливості Ніни — адже вона була жінкою з іншого світу. А Ніна продовжувала розпитувати, як вони зустрілися, чи багаті і як почувають себе багатії в країні, де стільки бідних? Він не сперечався з нею, але отетерів, коли Ніна сказала:

— У нас теж можна бути багатим. Можна мати власний будинок, лише не дозволяється заробляти гроші на грошах, тобто пускати їх в оборот.

Йому приємно було лежати в темряві і сповідатися перед нею. Вряди-годи виходив, щоб глянути на чорне небо, чи не перестав дощ, та щоразу повертався й влаштовувався поряд із Ніною, знаючи, що од себе не втечеш.

* * *

Потім переконував себе, що у всьому завинила їхня самотність, незвичні обставини й бурхання стихії, яка збудила почуття. Хоч сила, що кинула їх у обійми, виявилась дужчою навіть за стихії.

Спочатку це був випадковий, дружній дотик. Ніні здавалося, що коли вона візьме його руку, так буде спокійніше й безпечніше. Та хіба можна вгамувати серця! Вони потяглися одне до одного, вже ледве стримуючи хвилювання. "Ні, ні!" — запручалась Ніна.

Руперт боявся того, що мало статися, проте не міг себе перебороти. Коли вона обм'якла, знесилившись, він наказав собі: "Ти мусиш покласти цьому край!.."

Але піти не зміг, хоч знав, що діє проти її і своїх власних переконань. До того ж так її поважав, так захоплювався її відданістю своїм ідеалам. Та обоє зайшли вже надто далеко, і спину не було. Натомість спинився час...

* * *

Коли ж настав день, дивувався, як двоє порядних людей могли собі дозволити таке.

Адже досі між ними нічого не було — ні загравання, ні прихованого потягу. Саме буря знуртувала все і кинула їх одне до одного. Та коли вони снідали і потім знову взялися за вже непотрібні пошуки монет, він розумів, що все значно складніше.

— Я винна перед вами й вашою дружиною,— озвалася Ніна.— Я ніколи собі цього не прощу...

— Не кажіть так! — змолився він.

Чи думала вона про чоловіка? Чи любить його? Він знав, що любить. Вони стояли на горбі, дивлячись на руду піну й водорості, що прибило до берега, і Руперт бачив, як Ніна плаче. І знав чому — вона зрадила саму себе.

— Не треба,— попрохав він, хоч знав, що це нітрохи не зарадить, і йому теж стало боляче.

— Пробачте, Руперте! Пробачте мені ці сльози.

Якби вона поводилась інакше, легко сприйняла те, що сталося, вважала все жартом або знову віддалася пристрасті, він, певно, зненавидів би її і все життя картав би себе за таку дурну пригоду. А сором, що мучив їх, збудив глибоке почуття, якого він досі не знав.

1Ч)ЗД1Л ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Олексій ждав їх у санаторії. На потилиці білів чималий шмат пластиру, а два зламані пальці було забинтовано. Санітар Гриша весь час благав його трохи посидіти.

Він зустрів їх у холі, гукаючи з усіх сил:

— Ніно! Руперте! Ось я! — ніби не вони його тут шукали, а він їх.

— Ну,— мляво сказала Ніна,— що ти тут ще накоїв?

— Нічого,— невинно мовив Олексій.— Мені дозволили їхати.

— Це так? — запитала вона Гришу, сумовитого абхазця, який, здавалося, змирився з усім на світі, навіть з несподіваними вибриками Олексія.

— Так,— зітхнув він.— Мені звеліли супроводити товариша Водоп'янова і доглядати за ним.

— Як можна бути таким невгомонним,— докоряла Ніна.— Бачиш, до тебе змушені були приставити окрему людину. Ти всім завдаєш клопоту. Наче дитина.

— Дурниці,— розреготався Олексій.— Там раді були мене збутися. А Гриша мені зовсім не потрібен. Гри-шо,— звернувся він до абхазця,— марш додому. Ти мені набрид.

— Не можна, Олексію Олексійовичу,— сумно посміхнувся Гриша.— Не маю права.

— От бачите! — радісно озвався той.— А там мені було нудно й самотньо.

Він весело посміхнувся до всіх.

— Ходімо,— рішуче мовила Ніна. Взявши валізу, вона звернулася до Руперта.— Дозвольте нам посидіти у вашій кімнаті. Йому високо здиратися сходами.

— Яке там високо! Я вже ходив.

Руперт уважно стежив за Олексієм: йому хотілося знати, чи не ревнощі пригнали його сюди. Та ні, Олексієві не властиві були ні ревнощі, ні підозри. Він надто вірив у себе і був непохитно переконаний у вірності дружини, відданості друзів і особливо мрійника Руперта Ройса.

Зате Руперт із здивуванням відчув, що ревнує його до Ніни.

Йдучи широким напівтемним коридором, Олексій сперся на ного руку своєю перев'язаною правицею. Другою рукою — па знак покори, а може, з молодецтва — намагався взяти Нінину валізку, та вона сердито заперечила.

Відчуваючи Олексібвухйаїжу, ^пёрг^лляв себе в'язнем, прикупім наручниками до жандарма, і настирливо думав про те, що завтра ж поїде геть або найпізніше післязавтра.

* * *

Трохи перегодом він попрохав Ніну замовити розмову з Джо і Роландом. Він мусить їхати — адже зробив усе, задля чого приїздив.

— Так,— кивнула вона.— Ви маєте рацію. Треба їхати. Вона навіть не намагалася затримувати його; почуття

обов'язку зрадило її, і це зламало його волю.

"Треба триматися! — наказував він собі.— Всьому кінець. Я допустився непоправної помилки, але тепер уже нічим не зарадиш".