— Грецька,— одразу визначив Руперт. З одного боку було бородате обличчя, з другого — колісниця і кілька грецьких літер. Він знав розміри тетрадрахми і статера; ця монета нагадувала александрійський статер.— Де ви знайшли?
— Я хотіла зірвати травинку,— пояснила Ніна, ведучи його.— Монетка виявилася під корінням.
— Вам пощастило! Це може бути важлива знахідка.
— От бачите. А я спершу вам не вірила.
Ніна так хвилювалась, що коли він узявся копати, нетерпляче розгрібала землю руками. Руперт її зупинив.
— Я буду рити, а ви просіюйте землю крізь пальці.
— Гаразд.
Ніна не на жарт захопилася. Вони оглядали кожну грудочку, а коли їй попадався камінчик, Ніна так довго його розглядала, ніби самим поглядом могла перетворити на монету.
Пойняті запалом, вони забули про час і не звертали жодної уваги на задуху. Раптом розітнувся удар грому, ніби рик велетенського звіра, що одганяв їх од свобї печери.
— Почалось! — злякано мовила Ніна.— Дивіться!
На північному сході все небо затягло сизими хмарами: почорніла земля, спохмурніло море, і навіть сонячне проміння, що осявало їхні обличчя, здавалося темним. Море збурунилось, наче од гігантського поштовху, і блискавка розколола чорний світ сліпучим ятаганом.
— Мерщій! Треба все поховати,— кинувся Руперт. Вони побігли, і хмари геть запнули сонце, а громовиці
сліпили та оглушували їх.
Дощ почався тільки згодом. Це було ще тільки попередження бурі. Руперт і Ніна бігли островом, гублячи речі, спотикаючись та підтримуючи одне одного; забігли під накриття, вмиваючись потом. Руперт глянув угору — дах був як решето.
— Забув лопату! — похопився він і вибіг.
— Не треба! Верніться! — гукала Ніна навздогін. Блискавка рубанула золотим мечем по шапці горба.
Руперт помахав рукою й побіг: буйство стихії відродило в ньому хлопчиська. Але хутко захекався. Знайшовши лопату, постояв, ДИВЛЯЧИСЬ, ЯК бурхання вітру кремсає хвилю. Ніби смерч раптом наскочив, а потім усе стихло.
— Чудово! Ану мерщій!'— щдгїняв він себе вголос. ТІерша велика крапля, ніби свинцева куля, полоснула
його по плечу.
— Руперте! — вискочивши з-під даху, гукала Ніна.
Він кинув споглядати грозу і побіг; чорне небо розкололося, й линув дощ. Вхопивши Ніну за руку, Руперт потяг її схилом, а на них падали теплі потоки води.
Під дощем Руперт взявся оглядати дах. Він вирівняв лопатою гнуті листи й позакладав камінням прогалини. Мокре волосся падало йому на лоба. А тут ще й Ніна рюмсала: вона боялась грози. Море шугало на скелі' валами мутної води й бурої піни, і згодом нічого не було видно крізь густу пелену чорного дощу.
— Руперте! — зойкнула Ніна, коли блискавка врізалась у землю зовсім поруч.
— Не бійтеся! — вигукнув він і підсковзнувся. Земля геть розкисла, а дощ переможно тарабанив по лопаті.
Вбігши під накриття, Руперт став біля Ніни, мокрий, ледве переводячи дух. За кожним спалахом острів здригався, а стіни їхньої хижі дрібно тремтіли.
— Недарма греки вірили в Зевса і Гефеста,— пожартував Руперт.— Це гра титанів. Ось вони зараз наскочать на нас.
— Не кажіть так. Мені страшно. Він скуйовдив їй волосся і засміявся.
— Вас вони не зачеплять.
— А що, як блискавка впаде на хижу?
— Чому обов'язково сюди?
— Страшно,— повторила Ніна й дала йому рушника втертися.
Перший напад вітру там, на горбі, був лише пробою СИЛ. Тепер шаліло справжнє пекло,— вітер трощив гігантською рукою, намагаючись повалити хижу або підняти її в повітря. Веселий бог розважався, а іижа стійко трималася. Крізь шпари струміло гаряче повітря, дощ стікав патьоками по стінах, проте підлога зоставалася сухою, та й зверху вже не текло. Ніна хотіла причинити двері, а Руперт волів дивитися на герць олімпійських богів у здибленому й мутному морі.
— Сейнер не прийде в таку погоду,—мовила Ніна, запинаючись блузкою, щоб не бачити блискавиць.—Ненавиджу грозу!
—— А скільки може тривати шторм?.
— День, а то й два.
— Ну, що ж, у нас їж| вистачить.
Ніна мовчки кивнула., Руперта дивувало, що вона так боїться. Він і сам іноді здригався, але цікавість була сильніша за переляк.
— Давайте поїмо,— запропонував він і, не ждучи її відповіді, взявся розпаковувати рюкзак. Перш за все видобув пляшку рожевого мускату,— Вип'ємо? Може, воно оджене блискавки... Адже для чогось іншого — надто солодке.
Ніна хоч і не пила, кивнула.
— І все-таки наш кок дещо забув,— промовив Руперт.— Немає штопора.
Ніна взяла од нього пляшку й пошукала ножа. Вона встромила лезо в корок і, підваживши його, легко витягла.
— От дивинаї — вигукнув він.— Ніколи й не бачив чогось подібного.
Ніна все ще мовчала. За кожним спалахом вона затуляла очі й здригалася. Лише ковтнувши трохи вина, заговорила:
— Не люблю блискавиць. У них є щось неприродне... Уб'є, не питаючи, і шукай вітру в полі...
— А хіба не все одно, як бути вбитим? Кожна нагла смерть дурна. Чим, скажімо, блискавка гірша од автобуса, що не слухається керма.
— Може, й так. Але я б не хотіла померти од блискавки.
— А як би ви хотіли? — пожартував він.
— Од старості,— серйозно мовила вона.— А коли вже судилося вмерти раптово, то хоч за щось путнє. Можна померти й наглою смертю, але за те, в що віриш над усе.
Так, смерть од блискавки була б надто безглуздою для неї. Але ця жінка, що так боялася блискавки, ладна була піти на все заради своєї віри в комунізм.
— Ви нагадуєте мені перших християн,— засміявся він, смачно уплітаючи ковбасу.
Грім так торохнув, що дах, здавалося, мало не впав їм на голови.
— ДурниціІ — нашорошилась Ніна.— Я не вірю в бога Невже ви вірите?
— Іноді — так, а іноді — ні. Я скоріше вірю в сили природи, тобто в поганських богів. Вони добріші й людяніші за наших.
Руперт з усмішкою стежив за Ніною — вона вся стис-лася од страху перед безглуздям природи. І водночас він заздрив її наївній вірі в розумне влаштування, її волі, впевненості, переконанню, що всіх людей її країни поєднують нерозривні зв'язки. В ній він бачив те, чого раніш не зустрічав у жодній жінці, в жодному чоловікові, і йому зда-лосяг що недарма угледів оті риси первісної християнки.
Ніна відчула себе в безпеці лише з настанням темряви, коли гроза одійшла в море і про неї нагадували велетенські вали та віддалений гуркіт грому.