— Якщо ти вважаєш, що треба, то їдьмо,— підкорився Руперт.
— Тобі їхати не потрібно,— буркнула Джо.— Я ж бачу, чого тобі хочеться...
— Я приїхав сюди у справі і хотів би довести її до кінця.
— А як бути з Роландом?
— Хай залишається. Йому корисно бачити нові місця. Джо раптом взяла його під руку і схвильовано мовила:
— Пробач мені, Руперте. Я хотіла, щоб мені тут усе сподобалось. Справді. Та що поробиш! А Тесе таки хвора...
— Розумію,— примирливо сказав він.— Я постараюсь скоротити свою поїздку і повернутися додому.
— Навіщо? В цьому немає потреби.
— Я теж не можу сказати, що мені тут подобається,— продовжив Руперт.— Та все ж хотілося б відвідати грецькі поліси. І тоді я одразу повернусь.
— Ти скажеш їй про все? Адже ти вмієш з нею ладнати краще, ніж я.
— Добре. Гадаю, вона не сприйме це як образу для себе. І чому, в біса, всі вони такі чутливі?
* * *
Спершу Ніна мовчала. Потім кивнула: так, вона все розуміє.
— Що ж,— мовила примирливо, відтак додала: — Як жаль. Ваша поїздка тільки почалась. Наші лікарі доглянуть Тесе. Адже у нас чудові лікарі. Ми приставимо няню до неї...
— Завжди так, коли діти хворі,— пояснював Руперт.— Та й ліпше хворіти дома.
— А може, вмовите дружину побути хоч тиждень?
— Навряд. Якщо ми повернемось завтра до Гагри, Джо встигне на московський літак. Влаштуйте, щоб їм не довелося ждати лондонського.
— Звичайно, але...
— То зробите?
Ніна засмучено кивнула.
— Як жаль,— повторила вона, і Руперт відчув до неї співчуття.
Щоб розвіяти гнітючу атмосферу, він погодився піти на вечерю, влаштовану на його честь грузинськими вченими. А до того оглядав місто, яке грузини вважали другим Парижем.
Та він залишився при своїй думці. Хоч тут теж були обсаджені деревами бульвари, але вели вони вгору; текла річка, але то був аж надто стрімкий гірський потік. Тбілісі мав свої чари — мальовничу панораму гір, широких полонин та ясно-блакитного неба. Тутешні жваві чорноокі та повногубі люди нітрохи не скидалися на знеможених мешканців Парижа. То не були паризькі ділки, в них почувалася весела безтурботність, навіть легковажність і такий гарячий темперамент, що його не могла погасити навіть старість.
Руперт помітив, як вони ставляться до Ніни — чемно, навіть галантно, але все ж таки не так, як до своїх співвітчизниць.
Руперт згадав Дж. Б. Лілла та його завдання, хоч розумів, що з першого ж дня опирався адміралові, не бажаючи бути підглядачем. Йому зовсім не хотілося дивитись на цю країну чужими очима. Віп намагався зберегти незалежність і самостійність своїх поглядів, і досі йому це вдавалось. Та завдання Лілла було підступніше, аніж він сподівався. Рупертові важко було дивитись на росіян інакше, як хотів адмірал,— таємне споглядання та його зловісна мета приємно дратували. Цікаво було визначити рушійні сили, що керували цією країною, з'ясовувати собі, чим ці люди дужі і чим слабкі. Все, що він помітить, може стати підтвердженням або запереченням можливості виграти або програти наймогутніше змагання в історії. І все ж, як це не було цікаво, невпинно муляла думка: чи має право людина стати поза цим конфліктом двох світів, що змагалися один з одним з неймовірною силою? Відповідь напрошувалася сама собою: "Ні". Хіба ж можна сховатися од прямого вибуху?
І Руперт мимохіть намагався вловити й запам'ятати те, що потрібно було Дж. Б. Ліллу.
— Ви не хвилюйтесь,— вивела з роздумів його Ніна.— Тесе скоро поправиться.
— Авжеж,— поспішно одказав він.
Вони їхали в машині. Руперт уважно глянув на супутницю: з деяких пір він почав придивлятися до неї. Чи не помітила вона чогось на його обличчі? Чи не підозрює його?
Руперту неприємно було почувати себе винним перед нею.
—— Олексій правду говорив: ви поринаєте в роздуми і нічого не бачите навкруги,— зауважила вона.— Пробачте, коли перебила...
Вона ніби намагалась влізти йому в душу; йому це було пеприємно, бо почував себе злочинцем. Проте по допго карався...
* * *
Вони вечеряли високо в горах у Ценеті. Тбілісі сяяв, мов зоряний пил, далеко внизу у гірській долині. А вгорі голубіли окутані снігом верхівки Кавказьких гір.
На відкритій веранді невеличкої вілли стояв стіл, заставлений наїдками, і один з гостей, автор старогрецького словника, співав грузинську народну пісню. Викладач англійської мови на ймення Ніко наспівував тихенько її переклад у вухо Рупертові, він казав, що то пісня грузинського вояка — бранця персів.
Тости були звичайні, коли пили з бокалів, і вельми урочисті, коли пропонували випити з рога. Головуючий — його звали тамада — надавав слово кожному: тому, хто говорив, наповняли ріг, і він мусив випити його до дпа. Вино здавалось легким і терпким.
Професор Ніко, що сидів поряд, характеризував йому кожного з гостей,— хто він, яке посідає місце в науці, скільки йому років.
— Пийте, містере РойсІ — припрошував він.— Розважайтесь. Ви — серед друзів.
Потім попрохали Руперта заспівати. Він глянув на Ніну, яка почувала себе тут так само самотньо,— їх захопило, мов дві легенькі тріски, в цьому грузинському морі, і Руперт відчув до неї тепло. Та що йому заспівати?
— Ні,— одмовився він.— Я не вмію.
— Просимо,— наполягав Ніко.
— Наші пісні не пасують до ваших гір.
— Але ж ми любимо Шекспіра.
Ніко заспівав англійською мовою, і гітарист підхопив мелодію, ніби вона була йому добре знайома.
На якусь мить любов до батьківщини заполонила його зігріте сонячним вином серце, і Руперт ледве стримався. За все своє життя він ще ні разу так бурхливо не почував себе англійцем. Чому? Цього він і сам не розумів.
Схожий на тигра професор, який був тамадою, послав Рупертові ріг, наповнений вином. Той знехотя встав, глянув на Ніну й почав:
— Я почуваю себе тут самозванцем..
Ніна схилила голову, а він не зводив з неї очей.
— Я не знавець античної культури...
— Ну й що? — всі загомоніли.— Зате ви наш друг!
— ...Я навіть не чув про Грузію, поки не приїхав сюди. І, може, й не приїхав би, коли б не місіс Водоп'янова...
— Браво! — закричали вони, і Руперт хотів спостерегти, чи викликали в неї його слова хоч краплю задоволення, чи згладили вони оті прикрощі, що він їй завдавав. Та вона не підвела голови, і Руперт вирішив, що то вино (він випив його вже зо два літри) настроює його на мінорний лад,— і так йому раптом схотілося, щоб Ніна звела свої ясні очі та дала зрозуміти, що рада його намаганню помиритися з нею.