Він полишив Ітон, певний своєї перемоги, хоч і не зовсім розумів, якої саме. Зате скоро пересвідчився, що втратив од цього просто будь-яку можливість дістати належну освіту. Батько знаходився надто далеко, щоб це його турбувало, а мати подзвонила з Дюавілля, що вона цілком поділяє розпач його наставників. Вона втратила будь-яку цікавість до його подальшого виховання, і Руперт зі своїм бунтарством опинився в ще гірших обставинах.
Маючи відразу до будь-якої школи і позбавлений твердої батьківської руки, яка б вибила з нього французький дух, Руперт перепробував безліч учбових закладів і кидав їх, коли заманеться. Він учився в Парижі, Канні, Едінбур-зі, Дартмуті, Беве, у французькому ліцеї в Афінах — тобто всюди, де бувала його мати. Та ні вона, ні будь-хто інший не стримував його і не вказав, що він аж надто волелюбний. А коли й помічали це, то одразу— зверталися до вихователя, який своїм садизмом тільки шкодив справі.
Його бунтарство в Ітоні не зробило з нього революціонера чи радикала. Навпаки, він завжди пишався англійською буржуазією, адже вона постійно трудилась, вела пристойне життя і здебільшого шанувала традиції. До цього прагнув і він...
Єдине, що Ройс за юнацьких літ мав од багатства, це необмежену можливість пересування й заняття спортом. Він-бо знав: що бідніша дитина, то менше у неї умов для розвитку" Ще підлітком Руперт їздив, куди хотів, плавав на власній яхті, катався на лижвах, полював, ловив рибу,— словом, насолоджувався всім, що можуть дати гроші.
Та водночас почував себе винним: адже батько теж займався цим у дитинстві, а потім продовжував, тільки ще з більшим розмахом і шиком.
І коли сімнадцяти літ, будучи учнем англійської школи в Афінах, Руперт виявив цікавість до археології, це врятувало його. Одначе й тут йому перешкоджала відсутність знань, що їх так і не набув через своє невпорядковане дитинство. Він був гонористий, вимогливий до себе, і це дуже турбувало його. І все ж не жалів, що так повівся з Ітоном. Бо й тут бачив шкоду од грошей. Він розумів, що треба вчитися самотужки, якщо справді прагне відкривати скарби стародавнього світу.
Саме цим і займався, коли вибухнула війна й обірвала кар'єру багатого й здібного любителя середземноморської культури. Його взяли у флот, а відтак на війну. Серед моряків він почував себе так само, як в Ітоні, і в деякому розумінні інакше: свідомість обов'язку, що завжди була в ньому очевидною, зараз виправдовувалась реальною необхідністю. Обов'язок перед батьківщиною не такий осоружний, як обов'язок перед класом, що до нього ти ставишся зневажливо, тому Рупертові навіть подобався флот, хоч він не міг прийняти його статутів і дисципліни.
Та його постійно тривожили ті проблеми, яких не міг пояснити. Він завжди почував незадоволення — то самим собою й своїм безперспективним життям, то навколишнім світом. Так, його переслідував неспокій, а гроші лише давали можливість вічно шукати й помилятися, тобто загрожували кинути його в ту саму прірву, що в ній, мов неприкаяні, борсалися його батьки.
Після війни у нього з'явилася думка (адже робити було нічого) поїхати в Мексіку та оглянути пам'ятки культури ацтеків, і хоч в цьому не було нічого поганого, внутрішній голос підказував, чи не стає він на шлях свого батька, який завжди знаходив виправдання своїй бездіяльності. Отже, Руперт вирішив відмовитися од своїх грошей і піти на флот метеорологом. Він міг би влаштуватися й ліпше, але це відповідало його потягу до техніки й бажанню бути корисним. Такий крок не вирішував всіх його сумнівів, та все ж Руперт почував задоволення. Він наполегливо працював, одружився, мав двох дітей і не відчував більше вічного неспокою... вірніше, майже не відчував.
Бентежило його те, що, віднайшовши пояснення багатьох проблем, він так і не знайшов розгадки сенсу життя. Довгі пошуки не лякали його. Він все ще сподівався якось зв'язати свої сумніви докупи. Життя — не збіг випадковостей, у нього є певна мета, і тому ним треба дорожити. Та Руперт знав, що воно сповнене несподіванок і протиріч, от чому не здивувався, опинившись на кризі в товаристві ледве живого росіянина.
Адже уламки, порозкидані довкола, з певністю свідчили, що поранений льотчик — росіянин.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Росіянин лежав без тями, а всі його п'ять товаришів були мертві. Розбитий фюзеляж міг сховати лише одного, і Ройс втягнув туди росіянина, не одстібуючи від крісла. Перш за все йому потрібне тепло. Ройс зібрав скинуті мішки, переволік їх через тороси і позавішував парашутами діри. Про багаття годі було й думати — де тут візьмеш палива? — і він вирішив роздягнути пораненого та запхати його в спальний мішок.
— Він порався швидко, але продумано. Ноги росіянина, очевидйо, зламані, бо не рухались. Одне вухо дуже приморожене. "Погані справи,— подумав Ройс і глянув у жовтаве лице потерпілого.—. Він може й вижити, але хто зна, що там у нього потрощено всередині". Ройс вирішив не чіпати його ніг: спершу треба одігріти як слід бідолаху, а потім братися за інше. Задубілими руками він почав запихати неслухняне й важке тіло в нейлоновий мішок, пан-труючи, щоб сніг не потрапляв досередини.
Запакувавши росіянина, він підмостив під нього килимок, а зверху вкрив ковдрами й шкіряною курткою. Потім пішов шукати решту мішків, з їжею та спорядженням, поки раптова ніч, наче засувка фотокамери, не заслонила кригу.
Глянувши на циферблат, він побачив, що перебуває тут уже п'ять годин. П'ять годин — не так-то й багато в порівнянні з тим, скільки ще доведеться йому тут сидіти.
Чинити завжди по-своєму було до того властиве Рупер-тові, що він навіть не розумів, як уперто й наполегливо йшов до мети, а коли б зрозумів, то, напевно, здивувався б. Зараз він опинився в становищі, яке найбільше відповідало його натурі: тут хоч-не-хоч треба все брати на себе. Він попоїв, проспав до ранку в спальному мішку, а щойно прокинувшись, побачив, що обличчя росіянина ледь-ледь почервоніло.
Потім став поглядати на небо та дослухатися, ждучи, коли можна буде розікласти сигнальне багаття. Проте сьогодні безмежне арктичне небо було не синім, а олив'яно-сірим і низьким; по кризі гуляв вітер, здіймаючи порошу і, дедалі посилюючись, переходив у шторм. Ройс знав, що це надовго. Він пошкодував, що не зібрав учора решту мішків, хай навіть у темряві, бо зараз вийти неможливо.