Батько його, гордий, вічно невдоволений собою й лінивий, хоч і дуже щедрий та доброзичливий, бував дома лише в проміжках після довгих і безцільних подорожей на південь, захід або схід, що їх він робив під приводом обстеження складів у Шанхаї, каучукових плантацій у Малайї чи ще чогось там у Чілі, Японії або Австралії. У фірми були там свої інтереси. Та він переважно мандрував, коли нападала відраза до Англії або незрозумілий потяг до вештання по світу, який йому навіть ліньки було пояснювати. Помер він од сухот у Пенангу, на задушливій тропічній веранді і (як писали доглядачки) гірко плакав, що вмирає так далеко од сім'ї. Це сталося 1936 року.
Мати спокійно зустріла сумну звістку. Зараз їй було вже шістдесят п'ять, але вона пильно стежила за собою, добре збереглася і виглядала не більше, як на п'ятдесят. До Руперта ставилась недбайливо-ласкаво і зовсім не цікавилась ним. Не через свій егоїзм. Вона пам'ятала про хлопця і любила, коли він був поряд, але одразу ж забувала, коли його не було. Руперт завжди думав про неї як про безтурботну шістнадцятирічну дівчинку, в якої доволі грошей, щоб ні про що не турбуватися, і так само навчився любити її, коли були разом, і забувати в розлуці. Та все ж постійна відсутність материнської ласки породжувала в ньому якесь непевне незадоволення.
Справжньою причиною цього були гроші. Жодного дня в своєму житті батьки Руперта не працювали, їм навіть у голову не приходило щось подібне. Ще підлітком Руперт зрозумів, без сторонньої допомоги, що саме гроші зруйнували його сім'ю, вірніше, спричинилися до того, що сім'ї в нього не було. Бідні вважають гроші підвалиною добробуту й щастя, а в —його сім1! гроші лише допомагали байдикувати; цим його батьки займалися все життя, не маючи Жодного задоволення, крім нудоти. Руперт ріс самотою і довго не міг зрозуміти, де корінь зла, та ледве не став жертвою такої бездіяльності.
Наслідки такого існування були вельми погані. Адже хлопцеві доводилося постійно плентатися по Європі за своєю матінкою, і бідоласі навіть хотілося, щоб вона десь його полишила. Як він радів, коли на цілих шість місяців мати зоставила його у йоркшірської тітки, своєї сестри, це він уперше спізнав, що таке впорядковане родинне життя. Руперт завжди пам'ятатиме про голі пагорби, западини й мочарі, де він за будь-якої погоди катався на поні та ба^ вився з кузинами.
В дванадцять років його послали до Ітону — єдине розумне й узгоджене рішення батьків за все їхнє життя. Вони оголосили про це так, ніби потрапити в коледж було так само природно, як і з'явитися на світ, хоч навчання в початковій французькій школі (все, чого досяг Руперт на той час) навряд чи забезпечувало необхідний рівень знань для такого високого учбового закладу.
І тон примусив його глянути на життя по-іншому. Цілком самостійний і дуже чутливий до найменшого утиску своєї дитячої незалежності, Руперт був здивований глуп-ством, що його оточувало, і став на прю з так званою системою. Над ним ніколи так не збиткувалися, хоч він ще у Франції навчився штовхатися, хвицяти, пускати в хід кулаки, боронячись од старшокласників. Бійки його не лякали, він умів давати здачі, та ієрархія хамства, яку тут побачив, ображала його гідність і засвоєне у Франції почуття свободи. Він вирішив боротися з першого ж дня з цим хамством, з цією класичною підготовкою до життя представників панівних класів, щоб потім не стати жорстоким та не втратити душевну чутливість.
Хитромудра структура Ітона, для того й створена, щоб гамувати чутливість, не довго терпіла бунтівника, а він у свою чергу не довго міг зносити її. За кілька років до цього вісімнадцятилітнього Джорджа Оруелла брутально змолотили палицями хлопчаки його ж віку, а він сприйняв це, як "очищення душі". Рупертові було всього-на-всього дванадцять, здоровий глузд і залюбленість у життя примушували його бунтувати й давати одкоша; він робив це з такою рішучістю й непокорою, що всі стали проти нього.
Та й не він едив не хотів піддаватися. Більшість розсудливих хлопчаків поставали проти биття, дурнуватої ієрархії авторитетів, нудного зазубрювання всілякого непотребу та прищеплення непомірними дозами так званих принципів буржуазної моралі. Таких уперто й наполегливо "виховували" до тих пір, поки вони не скорялися неминучому. Лиш після цього вони починали все розуміти. Проте Рупертова непримиренність і презирство стали набридливі, й насильство проти нього щодня зростало (для його ж добра), поки нарешті досягло такого рівня, коли він мусив постійно відчувати болючі фізичні й духовні муки, або ж підкоритися тому призначенню, яке відводила для нього "система".
Важко вирішувати в дванадцять літ без будь-якої допомоги. Він ладен був би піддатися й покірно прийняти "належне" майбутнє, та самолюбство не дозволяло. Через байдужість матері гордість його незмірно зросла, він ні на йоту не хотів у чомусь поступатися, отож і став на прю з усіма.
Після одного, вже аж надто варварського биття, коли двоє старшокласників простягли його на лаві, а третій всипав десять гарячих палицею, він підвівся, не так порозумнішавши, як знавіснівши, вхопив стільця, кинувся на напасників і перебив одному з них руку. Цей його крок був цілком закономірним виявом засвоєння логіки, яку Руперт вивчав колись у французькій школі. Він утік того ж таки дня, прихопивши двадцять п'ять фунтів, які зумисне складав для такої нагоди.
Правда, згодом Руперт так і не зміг переконати себе, що це не було боягузтвом. Та водночас завжди добре розумів, що коли б він не вхопив стільця, то не втік би з тієї в'язниці, його дух зламали б, і він став би одним з тих, що все своє життя керуються статутами, які не відповідають їхнім натурам.
Іноді він шкодував, що накоїв такого бешкету, та твердо тримався переконання, що іншого виходу не було. Мати і йоркшірський дядько, до якого втік, одіслали його назад; в І тоні чомусь пробачили той стілець, очевидно, зважаючи на французьке виховання. Але тепер він знав, проти чого постає, і став діяти більш хитро й небезпечно, підбиваючи на бунт інших. Врешті-решт на нього махнули рукою, вважаючи непіддатливим, і попрохали матір (батько перебував у Вальпарайсо) забрати його.