"Він навіть знає щорічники й навігаційні секрети",— майнуло у Ройса. Та він знову одігнав підозру. Адже й росіяни, мабуть, користуються тими ж принципами, хоча у французів вони інші.
— ...щоб напевно визначити наші координати,— провадив Олексій,— потрібен теодоліт.
— Навіщо нам така точність? Помилка в один градус нічого не значить. Отож згодиться й секстант.
Водоп'янов задумливо мовчав. Він лежав, заплющивши очі, й пригадував, як робляться такі виміри. Наступного дня вони разом обмірковували всі подробиці, а вранці, коли Руперт віднайшов у небі необхідні зірки, хотіли взятися за діло, та знову перешкодила негода. Небо запнуло хмарами, і цілих три дні лютував шквал.
Дожидаючи ясної години, вони почали готуватися в дорогу. Руперт взявся вдосконалювати свої металеві санки; він випробував їх, витягши на кригу та приладнавши посторонки з парашутних стропил. Сани були доволі місткі, і вирішили взяти також ліжко Водоп'янова, хоч довго й гаряче сперечалися про це.
— На біса нам зайвий вантаж? — обурювався Водоп'янов.
Руперт доводив, що воно зовсім легке.
— До того ж його завжди можна скинути,— наполягав він.
Залишок концентратів і рушницю загорнули в парашутний шовк. І розмови точилися тепер лише про те, як полегшити вантаж (вирішили взяти спальні мішки, гумовий човен і невеличкий намет із шовку). Проте Водоп'янов щоразу закінчував:
— Вам не подужати, Руперте. Ви й десять миль не протягаєте, а їх перед нами кілька сот, та ще по такій важкій кризі. А коли трапляться тороси й ополонки, тоді що?
— Я не хочу думати, що тоді,— сердився Рушерт,— але ми мусимо вирушати.
— Тоді ви підете один і пришлете за мною літак... Руперту вже набридла ця його пісня. Він не залишить
його, і край.
— Давайте ще раз випробуємо санки, перш ніж рушати,— погодився Водоп'янов.
— Ні! — одрубав Руперт. Він уже їх не один раз випробував, і хоч на них ще не лежав Водоп'янов, був певен, що все буде гаразд.— Сани чудові. Отож давайте встановимо, де ми, й будемо вирушати.
Вони так і не дійшли згоди, але що було робити Водо-п'янову? Він тільки здвигнув плечима і замовк. Проте, коли обирали напрям руху, настояв на своєму — схід, а не захід.
* *
*
Розвиднилось, і великі білі хмари геть змело вітром, а у високості заблимали зірки. Цілих дванадцять годин билися вони над своїми вимірами, бо Водоп'янов, винесений з ліжком, ще не міг добре працювати. їм довелося змінити обрані зірки, коли не змогли визначити меридіана. Зате наступні чотири зірки дали широти ліворуч і праворуч, і з допомогою відомої формули вони вирахували похибку в часі щодо Грінвіча. А діждавшись сонця, легко вирахували довготи.
Знову було щось неймовірне.
— Сто п'ятнадцять градусів чотири мінути! — вигукнув здивовано Руперт.— Ми зовсім не біля Гренландії, а десь на півночі Канади, біля моря Бофорта, куди нас занесла лабрадорська течія.
Водоп'янов надто стомився, щоб дивуватись. А Руперт навіть зрадів, адже тепер була можливість дістатися ви-селка Моулд-Бей або острова Мельвіль, звідки він вилетів, та ще й відкритим морем, а не долаючи крижану пустелю північної Гренландії. Лід на морі зовсім гладенький, але варт поспішати, бо він ламається пізньою весною. Вони провели вже чотири з половиною місяці на кризі, і Руперт вирахував, що зосталося всього-на-всього три місяці зими, які й потрібно використати, аби досягти острова Мельвіль, Адже зимували вони посеред замерзлого океану.
— Ми мусимо вирушати за день-два,— заявив він Водо-п'янову.— Це добре, що так трапилося, Олексію. Ми підемо по гладенькій кризі.
Водоп'янов нічого не відповів: він спав, і Руперт тихенько заповз у свій мішок, міркуючи, як то воно буде. Адже вони ще не вирахували віддаль. Крізь сон він прикинув: приблизно триста шістдесят миль і вирішив, що тягтиме Олексія по чотири милі в день, за будь-якої погоди.
Він навіть прокинувся од жахної думки про неможливість цього. Але ж іншого виходу не було, і Руперт поринув у важкий, примарний сон.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Від'їзд був важкий, і забобонний Руперт сприйняв це як поганий знак.
Довжина саней сягала одинадцяти футів, бо він ладнав їх, беручи до уваги зріст і вагу Водоп'янова. Спочатку полози прилипали до криги, і сани ледве повзли. Вирушили ще затемна. Пригудзувати койку і висадити на неї Водоп'янова в одязі та грубезному спальному мішку коштувало чималих зусиль.
Нерви в обох натяглися до краю. Руперт дмухнув на ліхтар і почепив його до вертикальної стойки, потім накинув лямки та, випрягшись, як віслюк, зрушив сани.
— Bon voyage! 1 — побажав Водоп'янов, щоб хоч трохи його розсмішити.
— До дідька! — буркнув Ройс— Та не штовхайте весь час жердиною. Ждіть, поки я скажу.
— Гаразд,— мовив Водоп'янов, бачачи, що Руперту не до жартів.
Перед ними простягалось поле битої криги. Поки воно було тверде й чисте, посувалися так-сяк, та коли потрапляли в замет, довго борсались і Руперт скидав лямки й з усії сили штовхав або витягував сани, щоб об'їхати.
Таке траплялося через кожних сто-двісті ярдів, і Олексій невимовно страждав, дивлячись, як мучиться Руперт, та всіляко намагався допомогти йому жердиною. Обоє мовчали, бо знали, що найменша іскра може спалахнути сваркою. А навкруги в блідому світлі арктичного дня тьмяно виблискувала крижана пустка, яку подекуди перетинали білі, геть вилизані вітром замети. А над ними сяяли
Щасливої дороги! (Франц.}
й блискотіли міріади райдужних крижинок, що ще дужче підкреслювали пустельність цього краю.
— Нічого не вийде,— шепотів сам до себе Водоп'янов, коли Руперт зігнувся, аби підняти його.
Ройс обернувся, ніби почув.
— Зручно? — спитав він,— Не зсунетесь? —— Ні, ні. Все добре. Не турбуйтесь.
їх одяг і бороди вкрилися інеєм, і Руперт, витягши Олексія з замету, знову взявся за шлеї та протяг якусь сотню ярдів до нової перепони.
Вони не розмовляли, не зронили жодного зайвого слова, і, хоч здоровий глузд підказував Рупертові, що все це намарне, щось глибше, ніж розум, не дозволяло йому піддаватися. То були його дивовижні життєві принципи і свідомість обов'язку. Ось що невпинно штовхало його вперед. Протягом першого дня, який тягнувся чотири години, Руперт, прихопивши сутінки та добрий шмат ночі, подолав шлях, котрий запланував,— чотири морських милі. У всякому разі, так йому здавалося, коли нарешті спинилися на ніч.